Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко
Крик. Два постріли з пістолета, тиша. Полковник не втік. Нічого дивного. Бо треба було зачаїтися, ось як ми зараз. Бо вони дивилися зараз у інфрачервоному діапазоні. Полковник біг що було сили, йому стало спекотно, розстебнув куртку — і його засікли. А як же розтяжка? Невже вона залишиться непоміченою? Вибух. І ревіння. Це вам іще один гостинчик, друзі. Думали, ось так просто можна прийти й замочити найкращого в Україні фахівця з чудовиськ? Е ні, я ж дещо бачив у цьому житті.
Відчув, як боєць напружився. Щось наближалося до нас. Я був тренований, а він усе відчував уперше, і зараз йому було дуже страшно. Я стиснув його за лікоть. Мусило допомогти. Спокійно, друже, спокійно. Вони зараз роздмухують твій страх, намагаються підштовхнути тебе до жаху, до паніки, до помилок. Але ні, цей хлопець має мужність. Саме його генерал відправив зі мною — мабуть, вважав найкращим. І боєць показав, що генерал не помилявся.
Тепер і я відчув страх. У мене було дуже багато нагод натренувати вміння не програвати страху. Я знав, що буде зараз і що я робитиму. Спокійно зустрічав страх, відганяв його від себе, захищався приємними думками. Страху ставало більше, повітря аж загусало. Я сильніше стиснув лікоть хлопця, бо той трохи засмикався. Спокійно, тримаймося, ще трохи — і все це закінчиться. Згадай щось смішне. Страх не любить сміху. Коли мені було пекельно страшно, я реготав, щоб урятуватися. Смішні історії, анекдоти, жарти.
Спокійно! Я щосили стиснув лікоть, а потім відчув, що хлопець знепритомнів. Його м’язи на руці розслабилися. Молодець, це теж варіант. У цьому випадку, мабуть, іще й найкращий. Бо страху ставало більше. Десь тридцять за стобальною шкалою. Якщо хочете зрозуміти, скільки це, згадайте найжахливіший випадок зі свого життя. Згадали? Так-от, це не більше п’ятнадцяти, а найпевніше — менше десяти. А тепер уявіть утричі більший страх. Я затамував подих. Зрозумів, що треба готуватися до найгіршого. Ще більше страху. Добре, я мав резерви. Ще більше. Згадував берег річки. Ранок, літо, тиша, вже трохи нагріті сонцем дошки маленького причалу. Дивитися в нескінченне блакитне небо, а потім підхопитися, розбігтися й пірнути сторчголов. У прохолодній глибині розплющити очі серед риб і водоростей. А потім відштовхнутися ногами від дна, випірнути на поверхню і жадібно вдихнути. Молотити руками, плисти до протилежного берега, потім бігти стежкою серед верболозу, дертися на високий берег, де стояла бабусина хата. А там уже свіже молоко і ще гарячі млинці з варенням. Рай!
Я відчував смак млинців і сиродою, бачив посмішку бабусі, яка просила не кидати млинці як за себе, а хоч трохи пережовувати. Бабуся у відривному календарі прочитала про надзвичайну користь ретельного пережовування для здоров’я, відтоді навіть звичайний огірок їла хвилин зо п’ять, а вже котлету могла розтягти й на чверть години.
Страх почав зменшуватися. Де-не-де ще були його шматки, наче вцілілі плями снігу в кущах, але це вже було не страшно. Я усміхнувся. Ні, я розумів, що розслаблятися не можна, що це тільки перший бій, — я й не розслаблявся. Лежав далі. Треба було дочекатися світанку, потім спробувати дістатися Києва. Навіщось же я був там потрібний, що за мною прилетів гвинтокрил із генералом і охороною. Ось у Києві й дізнаюся навіщо. Я не тішив себе якимись ілюзіями, я розумів, що державний механізм України роз’ївся настільки, що не може не те що працювати ефективно, а працювати взагалі. Але якимось дивом цей механізм зацікавився мною. Ну, подивимося.
Я відчув, що боєць опритомнів. Знову стиснув йому лікоть, щоб він не рухався і не говорив. Він усе зрозумів. Ставало холодно. Вночі було трохи нижче нуля, а тут іще промерзла земля і сире листя. Охоронець був у куртці, я без — відчув, що замерзаю. Став напружувати м’язи в різних частинах тіла, щоб підвищити вироблення тепла й хоч так зігрітися. Протримався з півгодини. Потім почав кахикати. Тихенько.
— Візьми мою куртку, — прошепотів боєць.
— Не треба.
— Візьми, ти мусиш бути здоровий.
— Не рухайся. Лежимо і чекаємо.
У своїх експедиціях я навчився переживати не тільки страх, але й холод. Головне — не зосереджуватися. Думати про щось приємне. Про тепло. Я заплющив очі, згадав пахуче сіно в кінці городу, де любив спати. Відключився на деякий час, навіть кахикати припинив.
— Світає, — прошепотів боєць. Справді, почало розвиднюватися. Але поспішати я не збирався. Нас шукали, і це була не міфічна нечиста сила, що боялася сонячного світла. Ці товариші нічого не боялися.
— Гуркотить.
— Що? — не зрозумів я. Прислухався, боєць кивнув. Ну ось і я почув гуркіт гвинтокрилів. Їх було кілька, вони стрімко наближалися із заходу. Летіли з Києва. Почали знижуватися, потім сіли десь там, де лежав збитий.
— І що? — тихенько спитав хлопець.
— Чекаймо далі.
Гвинтокрили розлетілися в різні боки, один пролетів над нами. Здавалося, аж чіпляв верхівки дерев. Я прибрав трохи листя з обличчя, подивився вгору. З гвинтокрила виглядали озброєні бійці. Але нас вони помітити не могли. Пролетіли, потім повернулися, висадили десант. Невеликі групи автоматників нишпорили лісосмугами.
— Це наші, — прошепотів боєць.
— Я знаю. Але ми почекаємо.
Нас шукали близько години, потім десант повантажився у гвинтокрили і полетів геть. Боєць більше нічого не питав, мовчки лежав, хоча не дуже це приємна річ — лежати в ямі серед ранньовесняного лісу. Я відчув, що таки остаточно змерз. Ризикував захворіти. Треба було грітися.
— Усе, вперед.
Спробував підхопитись, але не зміг. Тіло затерпло, ноги не слухалися. Ледь почовпали, але розім’ялися і вже за кілька хвилин швидко пересувалися лісосмугою. Майже бігли. Я поступово зігрівався. Боєць іще раз запропонував куртку. Я взяв. Проминули невеличке село, потім хутір на кілька дворів, покинуту ферму. Вийшли до дороги — розбитої, як усі українські сільські дороги. Я вибрав місце, де
