Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Холодний лікарняний коридор зустрів мене різким запахом антисептиків і тишею, яка здавалася аж надто гучною. Лампи під стелею мерехтіли блідим світлом, а серце калатало так, ніби я пробігла марафон.

Я стояла перед дверима з табличкою "Петро Іванович Лисенко – лікар-кардіолог" і не могла змусити себе постукати.

А якщо він скаже, що все погано? Що мама…

Я різко стиснула пальці в кулак і змусила себе зробити крок уперед. Легкий стукіт об дерево.

— Заходьте, — пролунав знайомий спокійний голос.

Двері відчинилися, і я ступила всередину. Лікар підвів голову від паперів, що лежали на його столі, й подивився на мене поверх окулярів.

— Аріно, присядьте.

Я сіла на край стільця, стискаючи руки так, що нігті вп’ялися в долоні.

— Що з нею? Що сталося?

Петро Іванович зітхнув, відклав ручку й переплів пальці в замок.

— Стан стабільний, але чекати більше немає часу. Операцію потрібно робити якнайшвидше.

Повітря наче враз стало густим, як туман, і важко було вдихнути.

— Але… Вона ж почувалася краще! Ми ж… Я… — слова застрягли в горлі.

— Так, та це був лише тимчасовий ефект медикаментів. Серце слабшає, і якщо зволікати, наслідки можуть бути фатальними.

Я різко відчула, як усередині піднімається паніка. Відчай.

— Як надовго можна відкласти? — мій голос прозвучав майже пошепки.

Лікар трохи нахилився вперед, дивлячись мені просто в очі.

— Ми зможемо підтримувати її стан медикаментозно максимум місяць. Але навіть це не гарантує стабільності.

Місяць.

Лише місяць…

Мене охопив такий страх, що здалося – зараз просто не витримаю. Хотілося закричати, розбити щось, зробити будь-що, щоб змінити ситуацію. Але я лише сиділа й мовчки дивилася в порожнечу.

Мені потрібні гроші. І то швидко.