Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Я сіла, намагаючись приховати тремтіння рук, і вирівняла спину.

Вербицький сів навпроти, відкрив папку з резюме і пробігся очима по тексту.

— Де ви раніше працювали? — його голос звучав спокійно, але різко.

— У кав’ярні баристою, потім секретарем в невеликій компанії… і ще працювала адміністратором в готелі, — швидко відповіла я.

Він підняв очі.

— Чому звільнилися?

Я ковтнула.

— Кав’ярня закрилася, у секретарів компанія скоротила штат, а в готелі… довелося звільнилпся за сімейними обставинами.

Вербицький трохи нахилив голову, уважно спостерігаючи за мною.

— Сімейні обставини?

Я стиснула пальці на колінах.

— Мамі потрібна операція, і я змушена була знайти роботу з кращою зарплатою.

Він кивнув, ніби прийняв відповідь, і перевернув сторінку мого резюме.

— Чому обрали саме нашу компанію?

— Тому що це одна з найуспішніших технологічних компаній у країні, — відповіла я чесно. — У вас хороша репутація, стабільність, і я вважаю, що змогла б стати корисною на посаді асистента.

— Ви розумієте, що робота асистента – це не просто сидіти в кабінеті і мило посміхатися?

Я стисла губи, відчувши, як у мені закипає обурення.

— Я чудово розумію, що це організаційна робота, документи, комунікація з персоналом і клієнтами.

— А ви впевнені, що впораєтеся?

Я зустріла його погляд, змусивши себе не кліпати.

— Так.

Вербицький не поспішав відповідати, перегортав сторінки резюме, а потім запитав:

— Якою ви бачите ідеальну роботу?

— Там, де мене цінують, де я можу професійно зростати і отримувати гідну оплату за свою працю.

Він підняв на мене очі, трохи примружившись.

— І яку зарплату ви очікуєте?

Я назвала суму.

Він коротко кивнув, а потім закрив папку і поклав її на стіл.

— Ви нам не підходите.

Внутрішньо я вже готувалася до відмови, але почути це було все одно неприємно.

Я втупилася в нього, ніби не вірячи своїм вухам.

— Ви навіть не скажете «ми вам передзвонимо»?

Це вирвалося мимоволі, і я одразу прикусила язика. Насправді я ненавиділа цю фразу – чекати дзвінка було гірше, ніж одразу отримати відмову.

Губи Вербицького ледь сіпнулися, але вираз його обличчя залишився холодним.

— Я не люблю брехати.

Я різко підвелася.

— Дякую за ваш час, — видушила я і пішла до дверей, відчуваючи, як в мені закипає злість.

Вийшовши з кабінету, я різко видихнула і з силою стиснула ремінець рюкзака.

"Ну і козел".