Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Петро Іванович дозволив мені зайти в палату всього на п’ять хвилин, щоб не турбувати маму. Я відкрила двері й обережно ступила всередину, затримуючи подих.

Вона спала.

Бліда, виснажена, з тонкими зморшками, що залягли на її лобі. Світло лампи відкидало м’які тіні на її обличчя, а кожен вдих давався їй важко, немов повітря було занадто важким для її ослаблених легенів.

Я сіла біля ліжка, намагаючись не шуміти.

Груди мами ледь помітно здіймалися й опускалися, а я просто дивилася на неї, стискаючи в долонях коліна.

Я мала знайти вихід.

Операція потрібна терміново, але грошей не вистачало. Ми назбирали частину суми, та цього було недостатньо.

Я так сподівалася на цю роботу. Це був шанс. Єдиний шанс.

І той козел…

Я стиснула щелепи, згадавши його холодний погляд і байдужий тон. Просто відмовив. Навіть не сказав оцього фальшивого «Ми вам передзвонимо», яке хоча б залишило надію.

Я заплющила очі, вдихнула носом і повільно видихнула.

Нічого, я впораюся.

Знайду роботу. Будь-де, будь-яку.

Я не маю права здатися.

У цей момент мама поворухнулася, і я одразу підвела на неї очі. Вона кліпнула кілька разів, ніби намагаючись сфокусувати погляд, і, побачивши мене, легенько усміхнулася.

— Доню… Ти тут…

— Мамо… — у мене перехопило горло, але я змусила себе посміхнутися.

— Не хвилюйся, все буде добре, — її голос був слабким, але спокійним.

Я опустила очі, намагаючись не видати, як боляче було чути ці слова.

— Ми впораємось. Це всього-на-всього серце, — пожартувала вона, легенько зітхнувши.

Я хотіла засміятися, але замість цього відчула, як до очей підступили сльози.

Зусиллям волі я змусила себе їх проковтнути.

Не зараз.

Зараз мені треба бути сильною.