Козел, або Як закохатися в начальника - Alina Pero

Я вийшла з будівлі, різко вдихнула прохолодне повітря і втупилася в тротуар.

У грудях розпливалося важке розчарування. Чому він мені відмовив? Що я зробила не так? Невже через мій зовнішній вигляд? Мокре волосся, плями від бруду на одязі – може, це справило погане враження? Але ж важливі навички та досвід, а не зовнішність!

Я стиснула пальці в кулак.

"Добре, знайду іншу роботу! Можливо, не з такою зарплатою, але хоч щось. Головне — не здаватися. Мамі потрібні гроші, і я не маю права сидіти і жаліти себе".

Я зробила кілька кроків уздовж тротуару і раптом помітила знайоме авто — сірий автомобіль, що стояв біля входу в будівлю.

Моє серце стислося.

Я повільно перевела погляд на номерний знак: 4888.

Гнів знову піднявся в мені хвилею.

"Ну, звичайно! Оце так збіг! Це той придурок який мене облив калюжею."

Я знову відчула, як запалюється злість.

Я наблизилася до авто. Його темні вікна не дозволяли побачити, чи є хтось всередині. Але машина була вимкнена, і зсередини не було жодного руху.

Я нервово оглянулася. Людей поблизу не було.

У мене ще тремтіли пальці від обурення, коли я розстебнула рюкзак, намацала холодний балончик з фарбою і витягнула його.

"Ну що ж, нехай дізнається, як це — псувати людям день!"

Я струснула балончик, почула знайоме шипіння, а потім рішуче вивела на капоті величезними літерами:

КОЗЕЛ

Останню літеру я завершила з особливим задоволенням.

Після цього відступила на крок, оцінила свою роботу і відчула себе трохи краще.

"Ну все, можна йти".

Я швидко запхала балончик назад у рюкзак і з піднятою головою рушила до своєї подруги, щоб нарешті віддати їй фарби.

Злочин дня був завершений.