Затемнення - Стефані Маєр

— Дружній прийом, — зауважив Джейкоб.

Я висмикнула руку та сердито запитала:

— Що тут робиш ти?

— Ти мене запросила, пам’ятаєш?

— В разі, якщо мій правий хук був не надто красномовним, перекладаю — то було скасування запрошення.

— Не будь злюкою. Я приготував тобі подарунок на випускний і все таке.

Я схрестила руки на грудях. Мені зовсім не хотілося сваритися з Джейкобом просто зараз. А хотілося мені знати, щó побачила Аліса і щó Едвард із Карлайлом про все це думають. Я витягла шию, визираючи з-за Джейкобового плеча і намагаючись відшукати в натовпі бодай когось із Калленів.

— Поверни його назад до крамниці, Джейку. Мені потрібно дещо зробити…

Він затулив мені огляд, тим самим привертаючи мою увагу.

— Я не можу його повернути. Я не купляв його в магазині. Я зробив тобі подарунок власними руками. Це зайняло справді багато часу.

Я знов визирнула з-за Джейкоба, але нікого з Калленів досі не було видно. І де вони поділися? Мої очі шукали в темній кімнаті.

— Ох, ну досить, Білко. Не вдавай, що мене тут немає.

— А я і не вдаю, — (я не могла знайти Калленів ніде). — Слухай, Джейку, в мене зараз голова зовсім іншим забита.

Він узяв мене за підборіддя і підняв моє обличчя до себе.

— Шановна міс Свон, чи не могли б ви приділити мені хвилинку вашої дорогоцінної уваги?

Я смикнулась від його доторку.

— Тримай свої руки при собі, Джейкобе! — прошипіла я.

— Вибач! — одразу ж промовив він, піднімаючи долоні у жесті капітуляції. — Мені справді шкода. І за той день вибач мене також. Мені не варто було тебе цілувати. Це була помилка. Мені здалося… я припустив, я маю на увазі, я ввів сам себе в оману, що ти також цього хочеш.

— Ввів сам себе в оману — чудове пояснення.

— Зрозумій мене. І прийми, будь ласка, мої вибачення.

— Гаразд. Вибачення прийняті. А тепер, якщо ти дозволиш…

— Гаразд, — промимрив Джейкоб, його голос прозвучав зовсім по-іншому, тож я навіть припинила шукати очима Алісу і пильно подивилась на нього. Він втупився в підлогу, ховаючи очі. Його нижня губа трохи відвисла.

— Мені здається, тобі краще з твоїми справжніми друзями, — промовив він тим самим пригніченим тоном. — Тож іди.

Я застогнала.

— Ах, Джейку, ти ж знаєш, що це несправедливо.

— Хіба?

— Так, ти повинен це розуміти.

Я відхилилась, намагаючись зазирнути йому в очі. Він задер голову і подивився вдалину, уникаючи мого погляду.

— Джейку?

Він відмовлявся дивитись на мене.

— Гей, ти ж сказав, що приготував мені щось, так? — спитала я. — Чи це все порожні балачки? Де мій подарунок? — моя спроба підбадьорити його видавалася жалюгідною, але вона спрацювала. Він закотив очі, а потім скорчив мені гримасу. Я продовжувала непереконливо грати, виставивши розтулену долоню поперед себе. — Я чекаю.

— Прямо-таки, — саркастично пробуркотів він. Але водночас застромив руку в задню кишеню джинсів і видобув звідти маленький різнокольоровий полотняний мішечок. Той був щільно зав’язаний шкіряними шворочками. І поклав його мені на долоню.

— Ух ти, він гарненький. Дякую, Джейку!

Він зітхнув.

— Подарунок усередині, Белло!

— А-а-а…

Я ніяк не могла впоратися зі шворками. Він знову зітхнув, забрав у мене мішечок і одним легким рухом потяг за праву шворку. Мішечок миттю розв’язався. Я простягла руку, щоб забрати його, але Джейк перевернув мішечок догори дриґом і висипав щось срібне мені на долоню. Металеві ланки тихенько дзенькнули одна об одну.

— Я не робив браслета, — попередив він, — лише кулон.

До однієї з ланок браслета була прикріплена мініатюрна підвіска, вирізьблена з дерева. Я взяла її двома пальцями, щоб мати змогу краще розгледіти. Просто неймовірно, як багато деталей включала в себе ця маленька фігурка — крихітний вовк здавався цілком реалістичним! Він навіть був вирізьблений із якогось червоно-коричневого дерева, що відповідало кольором шкірі Джейкоба.

— Він чудовий! — прошепотіла я. — Ти це зробив сам? Як?

Він знизав плечима.

— Мене Біллі навчив. Але в нього, звісно ж, виходить краще.

— Важко повірити, — прошепотіла я, не відриваючи погляду від крихітного вовка.

— Тобі справді подобається?

— Так, він неймовірний, Джейку.

Спочатку він щасливо всміхнувся, але потім вираз його обличчя скис.

— Що ж, я вирізав його з надією на те, що ти хоч іноді згадуватимеш про мене. А то знаєш як буває, як з очей, так і з думки.

Я проігнорувала це зауваження.

— Допоможи мені його вдягти.

Я простягла лівий зап’ясток, оскільки правий був підв’язаний. Джейк легко застібнув замок, незважаючи на те, що його пальці здавалися занадто великими для такої делікатної роботи.

— Ти його носитимеш? — спитав він.

— Звісно ж.

Він усміхнувся мені тією щасливою усмішкою, яку я так любила бачити на його обличчі.

Я ще трохи подивилась на Джейкоба, але потім мої очі знов рефлексивно пробіглись по кімнаті, знервовано шукаючи хоч якогось сліду Едварда або Аліси.

— Чого ти така стривожена? — поцікавився Джейкоб.

— Нічого, — миттю збрехала я, намагаючись зосередитися. — Я вельми вдячна добі за подарунок, справді. Він мені дуже подобається.

— Белло? — його брови насупились, ховаючи очі в тіні. — З тобою щось коїться, хіба ні?

— Джейку, я… та ні, все гаразд.

— Не бреши мені, в тебе погано виходить. Ти повинна мені сказати, що відбувається. Ми хочемо знати все, — промовив він, вживши множину.

Можливо, він і має рацію. Вовкулаки, звичайно ж, зацікавляться тим, що коїлось. Але я не була впевнена, що вже прийшов час їм повідомити. І я не знатиму цього напевне, доки не розшукаю Алісу.

— Джейкобе, я розкажу тобі геть усе. Тільки дозволь, я сама спочатку з’ясую, гаразд? Мені потрібно поговорити з Алісою.

На його обличчі засвітилось розуміння.

— Ясновидиця щось бачила?

— Так, саме тоді, коли нагрянув ти.

— Це про того кровопивцю, що вдерся до тебе? — прошепотів він, голос ледь пробивався крізь бринькання музики.

— Щось пов’язане, — пояснила я.

Якийсь час він аналізував почуте, схиливши голову набік, і вивчав моє обличчя.

— Ти знаєш щось, про що не хочеш мені казати… щось дуже важливе.

Сенсу брехати не було. Він знав мене занадто добре.

— Так.

Джейкоб пильно зиркнув на мене, а потім обернувся, щоб спіймати погляди своїх братів по зграї, що стояли біля входу, незграбні та зніяковілі. Коли вони побачили вираз його обличчя, то почали спритно рухатись крізь натовп гостей, ніби вони також танцювали. За півхвилини вони вже стояли