Затемнення - Стефані Маєр

Всі троє закотили очі.

— О котрій? — повторив Джейкоб.

— О третій?

— Де?

— Близько десятьох миль на північ від посту рейнджерів у Го-Форесті. Приходьте туди із заходу і зможете за нами прямувати за запахом.

— Ми там будемо.

Вони розвернулись, щоб іти.

— Джейку, постривай! — покликала я його. — Будь ласка! Не роби цього!

Поки Квіл та Ембрі нетерпляче ступали до дверей, він зупинився, обернувся, щоб посміхнутися до мене, і промовив:

— Не мели дурниць, Білко! Ти робиш мені значно кращий подарунок, ніж той, що подарував тобі я.

— Ні! — знов зойкнула я. Але звук електрогітари поглинув мій скрик.

Джейкоб не відповів і поквапився, щоб наздогнати своїх друзів, які вже пішли. А я безпорадно спостерігала, як він щезає в темряві.

РОЗДІЛ 18. ІНСТРУКТАЖ

— Це була найдовша вечірка в світовій історії, — скаржилась я дорогою додому.

Едвард і не думав сперечатися.

— Все вже позаду, — сказав він, заспокійливо погладжуючи мою руку.

Тому що я була єдиною, кому потрібно було заспокоїтись. Едвард і всі Каллени тепер почувалися чудово.

Всі вони намагались мене переконати. Коли ми вже збирались їхати, Аліса погладила мене по голові, багатозначно дивлячись на Джаспера, доки потік спокою не оповив мене зусібіч. Есме поцілувала мене в чоло і пообіцяла, що все буде гаразд. Еммет голосно розсміявся і спитав, чому це я вирішила, що лише мені дозволено битися з вовкулаками… Рішення Джейкоба дозволило їм усім трохи розслабитись, вони були майже в ейфорії після довгих тижнів стресу.

Сумніви змінились на впевненість. Вечірка закінчилась відчуттям справжнього свята.

Але не для мене.

Зовсім кепсько, просто жахливо, що Каллени битимуться за мене. Я не могла цього дозволити. Я відчувала, що це більше, ніж я можу витримати.

Тільки Джейкоба мені тут бракувало! І його дурнуватих нетерплячих братів, більшість із яких були навіть молодшими за мене. Вони лише діти-переростки, які мають забагато м’язів як на їхній вік, які нетерпляче чекають цієї битви, наче це пікнік на березі моря. Я не можу і їх також наражати на небезпеку. Я відчувала, що мої нерви напнуті до межі. І не знала, як довго ще зможу стримувати себе, боротися з бажанням щосили заволати. Щоб тримати свій голос під контролем, я прошепотіла:

— Ти ж візьмеш мене з собою сьогодні вночі?

— Белло, ти виснажена.

— Ти гадаєш, що я зможу заснути?

Він насупив брови.

— Це експеримент. Я не впевнений, що ми справді зможемо… домовитись. Я не хочу, щоб ти опинилася в епіцентрі.

Наче це пояснення повинно було відбити в мене охоту піти на зустріч.

— Якщо ти не хочеш брати мене з собою, тоді я зателефоную Джейкобу.

Едвардові очі звузились. Це був удар нижче пояса, і я це знала. Але не могла дозволити йому залишити мене осторонь.

Він не відповів. Ми вже дісталися будинку Чарлі. На ґанку світив ліхтар.

— Побачимось нагорі, — пробубоніла я.

Тихенько навшпиньках пройшла коридором. Чарлі заснув просто у вітальні, на софі, що була замала для його габаритів. Він хропів так гучно, що навіть звук бензопили навряд його збудив би.

Я енергійно потрясла його за плече.

— Тату! Чарлі!

Не розплющуючи очей, він щось пробуркотів.

— Я вже вдома. Ти пошкодиш спину, якщо так спатимеш. Вставай, час перелягти в ліжко.

Мені довелось потрясти його ще кілька разів, очей він так і не розплющив, але я домоглася, щоб від підвівся з софи. Я допомогла Чарлі дістатися ліжка, і він, не роздягаючись, завалився зверху на простирадла і знов захропів.

Не було схоже, щоб він збирався найближчим часом мене шукати.

Доки я вмивалась і перевдягалась у джинси та фланелеву сорочку, Едвард чекав мене в кімнаті. Він жалібно дивився на мене, сидячи на кріслі-гойдалці, поки я вішала в шафу одяг, що дала мені Аліса.

— Ходи сюди, — промовила я, беручи його за руку і тягнучи до ліжка.

Я вклала його на білизну, а потім скрутилась калачиком у нього на грудях. Можливо, він мав рацію, і я просто засну від утоми. Але я не дозволю йому зникнути без мене. Він закутав мене в ковдру, а потім пригорнув міцніше.

— Будь ласка, розслабся.

— Гаразд.

— Наш план повинен спрацювати, Белло, я відчуваю.

Я зціпила зуби.

Едвард досі випромінював упевненість і спокій. Ніхто, крім мене, не непокоївся через те, що Джейкоб та його друзі можуть постраждати. Навіть Джейкоб та його друзі. Особливо вони.

Едварду здалось, що я майже заспокоїлась.

— Послухай мене, Белло. Це буде просто. Ми заскочимо перволітків зненацька. Вони навіть не можуть собі уявити, так само, як і ти колись, що вовкулаки взагалі існують. У спогадах Джаспера я бачив, як вони діють у групі. Я справді вважаю, що особливості мисливської техніки вовкулак спрацюють проти тих вурдалаків бездоганно. А потім, коли вони будуть розгублені й розбиті, ми легко з ними впораємось. І дехто може спокійно пересидіти вдома, — піддражнив він.

— Дурниці, — невиразно пробуркотіла я йому в груди.

— Ш-ш-ш, — він погладив мою щоку. — Ось побачиш. А зараз не хвилюйся.

Він почав наспівувати колискову, але цього разу мене вона не заспокоїла.

Люди — власне кажучи, вампіри та вовкулаки, але все ж таки люди — збирались наразити себе на небезпеку. Через мене. Знову. Як би я хотіла, щоб моя зла доля цілилась трохи ретельніше! Я хотіла заверещати в порожнє небо: вам потрібна я — я тут! Лише я і більше ніхто!

Я спробувала поміркувати про те, як мені це зробити, як націлити власне безталання на себе. Це буде нелегко. Доведеться терпляче чекати свого часу…

Я не заснула. Час промайнув на диво швидко, але я досі була пильна та насторожена, коли Едвард звівся, і ми водночас сіли.

— Ти впевнена, що не хочеш залишитись і поспати?

Я кисло поглянула на нього.

Він зітхнув, згріб мене в оберемок і вистрибнув із вікна.

Він швидко біг крізь темний тихий ліс, я сиділа в нього на спині й у кожному його русі відчувала піднесений настрій. Едвард біг так, як бігав, коли ми були лише вдвох, просто задля розваги, просто щоб відчувати, як вітер грається з його волоссям. Така прогулянка у менш тривожні часи зробила б мене щасливою.

Коли ми досягли великої відкритої галявини, родина Калленів уже зібралась; усі вони були розслаблені, теревенили про щось буденне. Час від часу було чутно, як луною розкочується вибуховий сміх Еммета. Едвард поставив мене на землю, і ми, взявшись за руки, попрямували до них. Було темно, місяць сховався за