Затемнення - Стефані Маєр

Він пирхнув.

— Може, і так. Але я впевнений, що в дечому я помилився. Взяти хоча б твою руку!

Я байдуже подивилась на неї. Моя рука спокійно відпочивала в темній пов’язці, на яку я рідко звертала увагу. А поламані суглоби вже більше не боліли.

— Ніколи б не подумав, що мав навчити тебе бити кулаком. Як я помилявся!

— Я вважала, ти на Джейкобовому боці.

— Не важливо, на чиєму я боці, важливо те, що коли хтось цілує тебе без дозволу, я хочу, щоб ти могла роз’яснити свої почуття і не завдати шкоди собі ж. Ти ж не тримала великий палець всередині кулака, правда ж?

— Ні, тату. Це дуже мило, хоч і дивно, але мені здається, що цей урок навряд чи став би мені в пригоді. У Джейкоба справді міцна голова.

Чарлі розсміявся.

— Наступного разу бий його в живіт.

— Наступного разу? — скептично перепитала я.

— Ах, не будь занадто суворою до хлопця, він іще молодий.

— Він нестерпний.

— Але він досі твій друг.

— Знаю, — зітхнула я. — І я справді не уявляю, що мені з цим робити, тату.

Чарлі повільно хитнув головою.

— Так. Правильне рішення не завжди лежить на поверхні. Іноді вірне рішення для однієї людини є невірним для когось іншого. Тож… зичу тобі успіхів у вирішенні цієї проблеми.

— От дякую, — сухо промимрила я.

Чарлі знов засміявся, а потім насупив брови.

— Якщо вечірка виходитиме з-під контролю… — почав він.

— Не хвилюйся про це, тату. Там будуть Карлайл та Есме. Я впевнена, що ти також можеш прийти, якщо захочеш.

Чарлі скривився, вдивляючись у ніч крізь лобову шибку авта. Чарлі «полюбляв» великі вечірки так само, як і я.

— Ну, і де тут повертати? — спитав він. — Калленам варто розчистити дорогу, нічого неможливо розібрати в темряві.

— Одразу за наступним поворотом, я гадаю, — стиснула я губи. — Ти правий, тут просто неможливо щось знайти. Аліса казала, що поклала мапу в кожне з запрошень, але все одно багато хто може загубитись, — і я миттю повеселішала на саму цю думку.

— Може, так, — сказав Чарлі, коли дорога повернула на схід. — А може, й ні.

Там, де повинна була починатися доріжка до будинку Калленів, чорна оксамитова темрява розсіювалась. Хтось огорнув усі дерева тисячами мерехтливих вогників, їх просто неможливо було проґавити.

— Аліса… — кисло промовила я.

— Приголомшливо, — вигукнув Чарлі, коли ми звернули з шосе. Освітлені були не лише ті два дерева, що росли на самому в’їзді, але й що двадцять футів новий сяючий маяк указував шлях до великого білого будинку. Всю дорогу, всі три милі, що вели до домівки Калленів.

— Вона ніколи не робить чогось наполовину, правда ж? — пробурмотів Чарлі захоплено.

— Ти точно не хочеш зайти?

— Абсолютно точно. Розважайся, доню.

— Дуже дякую, тату.

Він посміхнувся сам до себе, коли я вилізла з машини та зачинила двері. Я бачила, що він досі посміхався, коли розвертався. Зітхнувши, я рушила до східців — мені ще треба витерпіти свою вечірку.

РОЗДІЛ 17. АЛЬЯНС

— Белло?

Ззаду пролунав м’який голос Едварда. Я озирнулась і побачила, як він, із розкуйовдженим від бігу волоссям, легко застрибує на сходинку ґанку. Він одразу ж пригорнув мене, так само як і на стоянці, і знов поцілував. Той поцілунок налякав мене. В ньому було забагато напруження, занадто сильно він притиснувся своїми вустами до моїх, наче боявся, що нам залишилось зовсім мало часу. Я не могла дозволити собі думати про таке. Особливо якщо збиралась поводитись як людина наступні кілька годин.

Я відсторонилась від Едварда.

— Давай уже покінчимо з цією дурнуватою вечіркою, — пробурмотіла я, не дивлячись йому в очі.

Він охопив моє обличчя руками, чекаючи, доки я підведу очі.

— Я ніколи не дозволю, щоб із тобою щось трапилось.

Я торкнулась його вуст пальцями здорової руки.

— Про себе я не вельми і турбуюсь.

— І чому мене це не дивує? — промимрив він собі під ніс.

Він глибоко вдихнув, а потім злегка посміхнувся і спитав:

— Готова святкувати?

Я застогнала.

Едвард прочинив двері й потримав їх для мене, досі не опускаючи руки з моєї талії. Хвилину я стояла і не могла поворухнутися, а потім повільно потрусила головою.

— Неймовірно!

Едвард знизав плечима.

— Аліса є Аліса.

Інтер’єр будинку Калленів повністю трансформувався в інтер’єр нічного клубу, ще й такого, яких не зустрінеш у реальному житті, а лише по телевізору.

— Едварде! — покликала Аліса, стоячи за величезною колоною. — Мені потрібна твоя порада, — вона показала рукою на величезну скирту компакт-дисків. — Поставити щось усім знайоме і близьке? Чи… — вона тицьнула пальцем у другу купу дисків, — виховуватимемо музичні смаки гостей?

— Хай буде знайоме, — порекомендував Едвард. — Ти можеш лише привести коня на водопій…[20]

Аліса серйозно кивнула і почала складати «навчальні» диски назад у коробку. Я помітила, що вона встигла перевдягнутися в короткий блискучий топ та червоні шкіряні штани. Її шкіра дивно висяювала під мерехтливими червоними та рожевими прожекторами.

— Здається, я вдягнена недоречно.

— Ти маєш бездоганний вигляд, — не погодився зі мною Едвард.

— Матимеш, — внесла поправку Аліса.

— Дякую, — зітхнула я. — Ти справді гадаєш, що хтось прийде? — навіть глухий міг почути в моєму запитанні надію. Аліса скривила гримасу.

— Прийдуть усі, — відповів Едвард. — Вони ж умирають від бажання зсередини подивитись на загадковий будинок відлюдників Калленів.

— Просто казково, — простогнала я.

Моя допомога була зовсім не потрібна. Мені подумалось, що навіть коли я не матиму потреби у сні та рухатимусь набагато швидше, ніж зараз, я ніколи не зможу робити все так само добре, як Аліса.

Едвард відмовлявся відпускати мене хоч на мить, тому тягав за собою, шукаючи спочатку Джаспера, а потім Карлайла, щоб розповісти їм про моє осяяння. Я з тихим жахом вислуховувала, як вони обговорюють напад на армію перволітків у Сієтлі. І зробила висновок, що Джаспер був не надто задоволений тим, як розподілились сили, але не було нікого, з ким можна було б зв’язатись, окрім родини Тані, яка не бажала допомагати. Джаспер, на відміну від Едварда, навіть не намагався приховати свій розпач. Неважко було зрозуміти, що йому не подобаються ігри з такими високими ставками. Я не зможу залишитись осторонь, чекати і сподіватись, що Каллени скоро повернуться додому. Не зможу. Я з’їду з глузду.

Хтось подзвонив у двері.

І тієї ж миті все стало фантастично нормальним. Чудова усмішка, непідробна і тепла, змінила напруження на обличчі Карлайла. Аліса зробила музику гучніше і, пританцьовуючи, пішла відчиняти двері.

Це була ціла купа моїх місцевих друзів,