Затемнення - Стефані Маєр

Але більшою мірою від чогось зовсім іншого.

— Що ж, — прошепотіла я. — Всі можуть зітхну ти з полегшенням. Кінець кінцем, ніхто не збирається винищувати Калленів.

— Якщо ти вважаєш, ніби щось змінилось, ти вельми помиляєшся, — промовила Аліса крізь зуби. — Якщо хтось хоче нашкодити одному з нас, йому доведеться мати справу з усіма.

— Дякую, Алісо. Але нарешті ми знаємо, яка їхня мета. Це повинно допомогти.

— Можливо, — пробубоніла вона. І почала міряти кроками кімнату.

Тук-тук! — постукав хтось у двері.

Я підскочила. А Аліса, здалось, навіть не помітила.

— Ти ще не готова? Ми спізнюємось! — сердито гукнув Чарлі, голос його звучав різко. Чарлі, так само як і я, терпіти не міг важливих подій. У його разі проблема була в тому, щоб гарно вдягнутися.

— Я вже майже. Дай мені хвилинку, — сказала я охрипло.

Він трошки помовчав, а потім спитав:

— Ти що, плачеш?

— Ні, я просто нервуюсь. Іди вниз.

І я почула його кроки вниз по східцях.

— Мені час іти, — прошепотіла Аліса.

— Чому?

— Едвард уже на підході. Якщо він це почує…

— Іди, іди! — я почала її негайно підганяти. Едвард просто оскаженіє, коли дізнається. Я не зможу це від нього довго приховувати, але церемонія вручення дипломів — не найкращий час для його реакції.

— Вдягни це, — наказала Аліса і пурхнула у вікно.

Здивувавшись, я зробила те, що вона сказала.

Я планувала зробити щось вишукане зі своїм волоссям, але час уже вичерпався, і воно так і залишилось висіти пряме і нудне, як і завжди. Але мені було байдуже. Я навіть не потурбувалась глянути в дзеркало, тож не мала жодної гадки, як пасують одне до одного кофтинка Аліси та моя спідниця. Це мене аж ніяк не турбувало. Я перекинула через руку огидну жовту синтетичну мантію для випускної церемонії та помчала сходами вниз.

— Ти маєш гарний вигляд, — промовив Чарлі, стримуючи емоції. — Це нове?

— Ага, — пробубоніла я, намагаючись зосередитися. — Аліса мені дала. Дякую.

Едвард приїхав за кілька хвилин потому, як його сестра пішла. Мені зовсім не вистачило часу, щоб хоч трохи заспокоїтись. Але оскільки ми їхали в крузері разом із Чарлі, в Едварда не було жодної можливості спитати мене, що трапилось. Минулого тижня, коли Чарлі дізнався, що я планую їхати на церемонію вручення атестатів з Едвардом, він не на жарт зноровився. Я могла його зрозуміти: в такий день батьки мають право супроводжувати своїх дітей. І я охоче йому поступилася, а Едвард бадьоро запропонував поїхати усім разом. Оскільки Карлайл та Есме з цього приводу зовсім не переймалися, Чарлі так і не зміг знайти якої-небудь об’єктивної причини, щоб відмовитись. І ось зараз Едвард подорожував на задньому сидінні батькової поліцейської машини за скляною перегородкою, і вираз обличчя він мав якнайвеселіший, можливо, через те, що батькове обличчя також було усміхнене, й Едвардова усмішка щоразу ширшала, коли він схоплював батьків погляд у дзеркалі заднього огляду. Що майже напевне означало: Чарлі уявляв речі, які могли б нас посварити, якби він їх озвучив.

— З тобою все гаразд? — прошепотів Едвард, допомагаючи мені вийти з авто на стоянці біля школи.

— Нервую, — відповіла я, і це майже не було брехнею.

— Ти така гарна, — промовив він.

Здавалось, що він хоче додати ще щось, але Чарлі очевидним маневром, який мав був бути непомітним, всунувся між нами й пригорнув мене за плечі.

— Ти в захваті? — спитав він.

— Та не дуже, — відповіла я.

— Белло, це ж така подія! Ти випускаєшся зі школи. Для тебе тепер відкривається справжній світ. Коледж. Самостійне життя… Ти вже більше не моя маленька дівчинка, — у Чарлі в кінці навіть голос затремтів.

— Тату, — простогнала я. — Будь ласка, не виливай свої сентименти на мене.

— Хто тут сентименти виливає? — гримнув він. — А тепер скажи мені, чого це ти не в захваті?

— Не знаю, тату. Може, я просто ще не усвідомила, чи щось таке.

— Добре, що Аліса влаштовує вечірку. Тобі потрібно підбадьоритись.

— Точно. Вечірка — це саме те, що мені зараз потрібно.

Мій тон розсмішив Чарлі, й він стиснув мене за плечі.

Едвард задумливо дивився на хмаринки.

Тато залишив нас біля дверей, що вели до спортивної зали, а сам з рештою батьків пішов до центрального входу.

Це було якесь пекло, коли пані Коуп з адміністрації та містер Ворнер, учитель математики, намагались вишикувати нас за абеткою.

— Іди вперед, Каллене, — гавкнув містер Ворнер на Едварда.

— Белло, привіт!

Я озирнулась і побачила Джесику Стенлі, що, посміхаючись, махала рукою з кінця колони.

Едвард швиденько поцілував мене, зітхнув і покрокував туди, де стояли учні з прізвищами на літеру «К». Аліси серед них не було. Що це вона збиралась утнути? Проґавити випускний? Як на мене, вибрала вона не досить вдалий час. А мені, щоб усе з’ясувати, необхідно було бодай дочекатися, коли закінчиться церемонія.

— Белло, ходи сюди! — знов покликала Джесика.

Я попрямувала в кінець колони, щоб зайняти своє місце поряд із Джесикою, трохи дивуючись, чому це вона сьогодні така приязна. Коли я наблизилась, то помітила, що Анжела, яка стояла через п’ять осіб після неї, дивилась на Джесику так само здивовано.

Джес почала базікати ще до того, як я підійшла достатньо близько, щоб чути її.

— …так дивовижно. Я маю на увазі, що здається: ми лише вчора зустрілися — й ось ми вже випускаємось разом, — не замовкала вона. — Ти віриш у те, що вже кінець? Ой, аж кричати хочеться!

— Так, так, мені теж, — пробурмотіла я.

— Це просто неймовірно! Ти пам’ятаєш свій перший день у школі? Ми одразу ж стали подругами. З першої ж миті, коли побачили одна одну. Дивовижно. Й ось я їду до Каліфорнії, а ти — на Аляску… Я так сумуватиму за тобою! Ти повинна пообіцяти мені, що ми триматимемо зв’язок хоч іноді! Так класно, що ви влаштовуєте вечірку. Це просто приголомшливо! Тому що останнім часом ми справді мало спілкувались, а тепер ось ми всі роз’їжджаємось…

Вона все дзижчала і дзижчала, а я була впевнена, що наша дружба так несподівано воскресла виключно завдяки випускній ностальгії, а також як вдячність за запрошення на вечірку, хоча і це була не моя заслуга. Я слухала Джес, а сама намагалась одягнути випускну мантію. І зловила себе на думці: я рада, що наші стосунки з Джесикою завершаться на добрій ноті.

Тому що це справді кінець, байдуже,