Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова
— Та не вважаю я тебе дурнем. Просто... Ай, гаразд, — дістаю телефон, відкриваю повідомлення і показую його Алексу. Потім на фотографію натискаю. Нехай собою помилується. — Як ти це поясниш?
— Це Даша. Я повертав їй ланцюжок, який вона залишила у моїй квартирі.
— І все?
— Так.
Алекс складає руки на грудях. Закрита поза. Його щелепа напружена, погляд холодний.
— Чому ти не сказав про те, що зустрічався зі своєю... а от, з ким ти зустрічався? З колишньою дівчиною?
— З колишньою коханкою. Вона дзвонила мені вранці.
— Так, тоді ти теж нічого не сказав. Просто сховав телефон, — гірко вимовляю я.
Алекс смикає плечем, йому зовсім не до вподоби ці розбірки. І мені теж! Він з іншою дівчиною обіймається, я і так роблю все можливе, щоб не накричати на нього в пориві ревнощів.
— Я не звик ні перед ким звітувати, — сухо заявляє він.
— Ясно, — киваю. Більше мені додати нічого.
Відвертаюсь і йду у бік будинку. Алекс нехай під деревом і далі стирчить, начхати. Не хоче говорити правду – не треба. Я ось йому теж нічого про себе не розповідатиму.
— Почекай! — він хапає мене за руку і тягне до себе. — То була коротка зустріч. Я віддав ланцюжок, Даша мені подякувала — і ми розійшлися. Усе. Не думаю, що про це взагалі варто розповідати. Який сенс?
— А який сенс обіймати свою колишню коханку? Невже по-іншому не можна ланцюжок повернути? Чи обов'язково було її до себе притискати? — Заводжусь я. — Тупі якісь відмазки!
— Та ніхто її не притискав! — психує Алекс.
— Так, я сліпа і нічого на фотографії не можу розгледіти! Напевно, це навіть не ти, а хтось інший, правда? — штовхаю його. Бісить!
— Та чорт забирай! Ти тільки звинувачувати вмієш? — вигукує Алекс. За мною цього разу не йде, я навіть оглядаюся, щоб упевнитись у своїх побоюваннях.
Він, навпаки, у протилежний бік крокує. Туди, де парк закритий.
Я завмираю, обіймаю себе за плечі, дивлюся на фігуру Алекса, що віддаляється. Губи кусаю. Чорт, чорт, чорт! Звинувачувати найпростіше, але ж на фотці він правда іншу дівчину обіймає. Допустимо, він її не притискав до себе, але навіщо було взагалі цю Дашу чіпати? Адже я з іншими мужиками не обіймаюся, хоча можу. Ось на зло Алексу можу це зробити!
Зриваюся з місця і на його пошуки вирушаю. Він на лавці сидить, у темряві і не розгледіти спочатку, чи це точно Алекс. Але я його серцем відчуваю.
Підходжу і сідаю на край лавки.
— Ти нічого не сказав про цю зустріч, телефон від мене сховав, тож мені стало страшно. Ще й це фото, — роблю невизначений помах рукою. — Я ревнувала. Дуже. Не хочу, щоб ти колишніх коханок до себе притискав. Точніше, обіймав. Вона правда через ланцюжок тобі дзвонила?
— Угу. Її бабуся в лікарні, Даша вірить в якусь маячню про те, що ланцюжок має цілющі властивості.
— Ясно.
— Вона мене обійняла. У пориві емоцій. Усе.
— Я зрозуміла.
— У мене багато знайомих дівчат, і таке може повторитись. Я не збираюся звітувати за кожну посмішку, адресовану не тобі.
— Я цього не прошу. Просто…
— Що? Кажи вже, — бурчить Алекс.
— У нас ексклюзивні стосунки? Або ми можемо з іншими бути…
— Розмріялася! Не отримаєш ти нікого іншого, — Алекс присувається до мене і за плечі обіймає. Міцно-міцно. — Бач, чого вигадала! Іншого їй подавай, — додає він жартівливо.
— Ну, тоді й тобі не світить нічого, крім сексу зі мною, — бурмочу розгублено.
— М-м-м, якого саме сексу? У ванні? Чи все ж таки на столі? Знаєш, локація у цій справі також важлива, — шепоче мені на вухо Алекс. Я ще чую напругу в його тоні, але розумію, що агресії майже не залишилося.
— Будинок великий, ми щось оригінальне придумаємо.
Зариваю долоню у його волосся, знаходжу улюблені губи і тону в нашому голодному, але при цьому такому ніжному поцілунку.
З другою сваркою ми впоралися набагато краще. Сподіваюся, третьої не буде.
