Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова
Алекс
І що Даші від мене треба? Причепилася як репʼях до кожуха, фіг тепер відліпиш. Наша остання зустріч не залишила жодних сумнівів – спільне майбутнє неможливе, це жирна крапка. Але Даша продовжує мені дзвонити, ніби має на це право. Не хватає ще дешевих жіночих маніпуляцій.
Мого товариша Олексія обдурила одна дівчина. Заявила йому про вагітність, тест із двома смужками показала і навіть довідку від лікаря принесла. Дівчина чекала пропозиції руки і серця, заміжжя по зальоту, але мій друг на ці хитрощі не повівся. Сказав, що візьме на себе зобов'язання батька, платитиме аліменти та бачитиметься з дитиною, але на більше розраховувати марно. Тоді його пасія стала розігрувати якісь спектаклі з непритомністю, приплела потім родичів своїх, які її вигнали з дому і прокляли за неочікувану вагітність. Та ще божевільня була.
За два місяці Олексій закохався в іншу дівчину. На її телефон приходили повідомлення з погрозами, фото столітньої давності, на яких мій друг п'яним з кимось цілувався. Але все закінчилося добре: колишня зрозуміла, що весілля не буде, і сказала про викидень. Олексій не повірив їй, підключив свої зв'язки, щоб дізнатися правду. Звичайно, ніякої вагітності не було. Просто одна божевільна дівчина занадто хотіла весілля.
Дуже сподіваюсь, що Даша до такого не опуститься. Не повинна. Я пам'ятаю її милою світлою дівчиною, яка виступала проти брехні та зради. За п'ять років вона, звичайно, змінилася, але не настільки ж.
— Що ти хотіла? — питаю я, коли вона відповідає на дзвінок. З роботою на сьогодні все, можна зайнятися неприємними речами.
— Привіт, — шелестить її голос у слухавці. — Нам треба зустрітись.
— Навіщо? — напрягаюся. Про розмови й мови бути не може.
— Я забула в тебе ланцюжок, який мені бабуся дарувала. Поверни, будь ласка.
Таке відчуття, ніби вона ось-ось розплачеться.
— Де ти його залишила? — запитую з роздратуванням.
— У ванній, мабуть. Або на журнальному столику. Знайди його, будь ласка. Мені дуже потрібний цей ланцюжок.
— Добре.
— Я можу заїхати за ним до тебе. Чи в нейтральному місці побачимось?
— Наберу тебе, коли знайду ланцюжок, — завершую виклик.
Зустрічатися з Дашею у своїй квартирі – кепський варіант. Взагалі, я не пам'ятаю, щоб вона носила прикраси. Невже це все ж таки маніпуляції? І голос у неї був тихий, сумний. На жалість намагається тиснути?
Добре, розберемося. Час уже пізній, але ми з Мікою встигнемо у винний магазин сходити. Я за годину впораюсь.
Усміхаюся, згадуючи ніч та сьогоднішній ранок. Тепло розливається по венах, у грудях трохи тисне. Це позитивні емоції. Я дуже хочу побачити Міку, притиснути її м'яке тіло до себе, поцілувати пухкі губи. Знову з реальності випасти.
Але спочатку остаточно розібратися з Дашею. Не хочу, щоб вона знову мені дзвонила.
Удома я знаходжу золотий ланцюжок на підлозі у ванній кімнаті. Не брехала, значить. Чудово. Набираю Дашу та призначаю зустріч у кафе на сусідній вулиці. Вона обіцяє приїхати якнайшвидше.
П'ю американо та розмовляю з батьком. Знову в грудях тепло та тісно. Батько задоволений моєю роботою. У його голосі — повага разом з подякою. Це приємно.
— Як ваш відпочинок? Не нудьгуєш більше? — іронічно запитую я.
— Може, трохи, — хмикає батько. Але більше не скаржиться. Звикає поступово до життя без роботи.
Я завершую дзвінок, коли помічаю у дверях Дашу. Вона погано виглядає: кола під очима, відсутність макіяжу, опухлі повіки.
— Тримай, — простягаю їй ланцюжок замість вітання.
Вона сідає у крісло навпроти і притискає до себе прикрасу. В її очах з'являються сльози.
— Спасибі, — тихо вимовляє вона.
Даша збирається встати, спирається долонею на стіл, але щось йде не так - похитнувшись, вона знову на диван падає і очі прикриває. Майстерна гра? Чи у неї справді закрутилася голова?
— В очах потемніло, дрібниці, — каже вона.
Кличу офіціантку та прошу принести води. Уважно оглядаю Дашу. Не схоже на маніпуляції, нутром чую.
— Що трапилось?
Від мого питання Даша тихенько схлипує. Мотає головою, знову намагається встати. Я не дозволяю. Вона на ногах ледве стоїть, не вистачало ще, щоб знепритомніла десь по дорозі.
— Бабуся у лікарні. Ніхто поки не знає, чи вдасться її врятувати. Оперують уже п'яту годину... Вона дуже любила цей ланцюжок, говорила, що це золото дивовижні властивості має. Лікувальні, здається... Я хочу відвезти їй ланцюжок, раптом допоможе... Ніколи в таку фігню не вірила.
Даша витирає сльози, тремтить вся, голос її зривається.
— Тобі здається, що це фігня. Але якщо бабуся вірить, то золото їй обов'язково допоможе, — говорю я обережно.
— Спасибі! — Даша кидається до мене в обійми, я кілька разів плескаю її по спині і акуратно від себе усуваю. Це вже зайве.
— Нема за що.
Даша допиває воду зі склянки, викликає собі таксі і, ще раз подякувавши, вибігає на вулицю. Ми з нею ніколи не були близькі, але я розумію її почуття. Тато теж був у лікарні, і я знаю, наскільки Даші зараз погано.