Моє зведене прокляття - Анастасія Соловйова

Я відкладаю телефон і біжу назустріч Алексу. Він трохи ніби втрачений, але посміхається і залюбки мене обіймає. У шию цілує. Я легенько його відштовхую, натякаючи на невчасність подібних дій. Спочатку — прогулянка та вино, потім усе інше.

— Що таке? — запитує він.

— Ти пізно повернувся. Так ми в магазин запізнимося. Пам'ятаєш, що вони о десятій закриваються?

— Та пам'ятаю я, пам'ятаю, — зітхає Алекс. — Зараз вмиюсь, і підемо на пошуки пригод.

Він закривається у ванній, а я знову дістаю телефон та перечитую повідомлення від колишньої подруги. У пориві мазохізму розглядаю фотографію. Збільшую її, намагаюся знайти сліди фотошопу. Але їх нема. І дата сьогоднішня, не прикопаєшся.

Але хіба Алекс би про це промовчав? Не робити поспішних висновків – ось мій девіз. Я впораюсь.

— Як пройшов твій день? — ставлю просте запитання.

Алекс міцніше стискає мою руку і відповідає:

— Працював, із кількома людьми зустрічався. Батько мною задоволений, каже, що не чекав від мене такої спритності.

— Хм-м, значить, не одна я шокована тим, що ти надто розумний виявився, — усміхаюся.

— За такі слова тебе відшмагати треба, — Алекс кидає на мене потемнілий погляд. І голос знижує, на інтимну хрипоту переходить. То де там винний магазин? До нього ще хвилин двадцять крокувати!

— Цікаво. А в якій позі ти б це зробив? — невинним тоном уточнюю я.

— Ти маєш бути в чорних панчохах, лягти животом на письмовий стіл, а я підійшов би ззаду і… — він замовкає, тільки багатозначно посміхається.

В жар кидає від цих вульгарних розмов! Вже уявляю, як лягаю на стіл, як соски торкаються холодної поверхні, а все тіло горить у жадібному передчутті. Алекс б'є мене по сідницях, не сильно, але так, щоб розпалити, змусити звиватися і тихо стогнати.

Трясу головою, щоб видалити з пам'яті розпусну картинку. Думаю, мені б такі ігрища сподобалися. Я спробувала б секс і на столі, і на підлозі, і на підвіконні.

— Про що замислилася? — Алекс цілує мою долоню і піднімає ліву брову, чекаючи на відповідь.

— Так, про навчання, — я не хочу зараз розмовляти про свої сексуальні фантазії. — День був нудний, натомість я модульну роботу добре написала.

Продовжую нести малоцікаву маячню про заняття, про сосиски в тісті, які я завжди в їдальні купую, про своїх подруг і наші нещодавні посиденьки в будинку вітчима. Говорю я багато і швидко, бо боюся поставити головне питання: якого хріна мій чоловік обіймається в ресторані з іншою жінкою? Хоча добре, всяке буває, справа навіть не в цьому. Але якого дідька мій хлопець нічого про цей інцидент не розповідає?

Оленка надіслала фотографію за півгодини до приїзду Алекса. Ще й повідомлення написала в стилі: а я ж тобі казала, що йому не можна довіряти, я хвилююся, хочу, щоб ти знала правду про свого благовірного.

Спасибі, Олено, допомогла так допомогла! І як мені тепер із цією правдою жити? Ми з Алексом тільки від однієї сварки відійшли, тепер з'явився привід для другої. І знову в моїй недовірі винна колишня найкраща подруга.

— Яке вино порадиш? — повертається до мене Алекс і киває у бік пляшок. — Ти взагалі тут? Чи про нашу ніч задумалася?

— І не сподівайся, — хитаю головою і фокусую увагу на алкоголі: — Оце шикарне, з терпкими нотками і приголомшливим ароматом. Але випити його можна дуже швидко, воно легке, практично невагоме. Якщо ти любиш тілесне, щільне вино, то краще брати он те, — і вказую рукою на пляшку з яскравою етикеткою.

Алекс цікавиться, яке вино краще — французьке, італійське чи грузинське. Я пояснюю, у чому різниця, дивом згадуючи лекцію сомельє. До нас підходить консультант і теж дає кілька порад. Тож ми виходимо з магазину із чотирма пляшками вина.

Зоряне небо та свіже повітря благотворно впливають на мою душевну рівновагу. Дивлюся на гарний світ навколо, вдихаю холодне повітря, крадькома поглядаю на Алекса. Може, ну його, ці допити?

— І як довго ти це робитимеш? — похмуро запитує Алекс. Він зупиняється і хитає головою.

— Що саме? — здивовано тягну я.

— Важко зітхати, дивитися на мене, а потім різко відвертатися, камінчики ногами штовхати, волосся по сто разів смикати, — перераховує він. — Що не так?

— Та все в порядку.

— Міко, — загрозливо. — Досить прикидатися дурненькою. Говори, що сталося?

— Я не хочу з тобою сваритися, — зізнаюсь. — Тому мовчу і важко зітхаю. Терпи.

— Це порада чи наказ? — сміється він.

— Як хочеш, так це і сприймай, — знову йду. До будинку залишилося не більше п'яти хвилин, краще там сваритися, ніж посеред вулиці.

— Якщо ми не розмовлятимемо, нічого в нас не вийде, — роздратовано зауважує Алекс.

Сплескую руками. Та невже? І це він мені каже?

— Знову загадки? — Алекс спирається плечем на дерево і невдоволено кривиться. Ясно, йти далі він не хоче.

— Чому тебе так дратують загадки?

— А комусь вони подобаються? — закопує він очі. — Покажи мені чоловіка, який кайфує від того, що його вічно дурнем нерозумним вважають.