Аліса в країні кохання, або як я закохалась у викладача - Верона Крус

— Добре, — беру телефон до рук, та натискаю зелену іконку. ­— Так, Максе... Я в бібліотеці... Ні, в університетській... Гаразд, зараз піднімуся.

­— Ти до Максима? — допитується Маша, дивлячись у ноутбук.

— Так, попросив піднятись. Хоче поговорити, — кажу, а сама будую план, як відмовити його, якщо захоче розійтись. Я не готова завершувати ці стосунки, мені добре з ним, він теж не жалівся, тому наш час ще не настав.

 — Іди, я тут сама дороблю і відправлю тобі.

Я піднялась з-за столу, забрала свою сумку та пальто, і направилась до сходів, що вели на третій поверх. Піднімаючись звісно нікого не зустріла, час пізній, скоріш за все всі розійшлись по домам. Перед тим як увійти в аудиторію, видихнула пару разів, випрямила спину та спокійно увійшла.

— Привіт. Що ти хотів?

— Сідай, нам треба поговорити, — та ви змовилися, не інакше, спочатку Філ, тепер ти.

— Я постою, — склавши руки, я стала біля вікна. — Уважно тебе слухаю.

— Хм… Я іноді дивуюсь твоїм спокоєм. З чого б почати?!

— Якщо ти хочеш поговорити з приводу Лізи, то не турбуйся, я вже знаю, що ви цілувалися, — невже, Максіку, ти думав, що вішатимеш мені локшину на вуха, а я потихеньку їстиму?! Ці стосунки будуть збережені. — Я бачила все на власні очі.

— Аліс, все не так, як ти думаєш.

— Да ти що? — засміялася я. — Та ні, тут навпаки. Ти нагадуєш мені Незнайку на Місяці. Ти справді не бачиш, як вона тебе обробляє, чи просто прикидаєшся? — я відчинила вікно, чомусь саме зараз стало душно. — Хоча не відповідай, я сама знаю відповідь. Значить так. Ми закриваємо тему про Лізу раз і назавжди. Ти припиняєш будь яку взаємодію з нею: додаткові заняття, обговорення серіалів, походи до неї на квартиру. Це все, – я обвела простір вказівним пальцем у коло, – ти закінчуєш, якщо хочеш продовжити жити зі мною. Якщо не готовий, скажи мені це зараз, і ми розійдемося по різні боки барикад.

Він повільно підійшов до мене через всю аудиторію і підвівся позаду. Про це сповіщав аромат м'яти та цигарок. Він знову палить. Нервував. Я теж. Його руки обвили мою талію, і одразу стало спокійніше.

— Я сьогодні ж поговорю з нею, і все закінчиться, — Максим розвернув моє обличчя і заглянув у вічі. — Дівчинко моя, пробач мені. Я не знаю що на мене найшло. Я кохаю тебе до болю в серці, не можу жити без тебе. У нас все буде добре, — тільки хотіла вставити хоч слово, як була перебита його хвилюючим тоном. — Розумію, що тобі треба час, але повір мені, я зроблю все можливе, щоб ти була щаслива.

— Я вірю тобі.

***

Спала я погано. Сни були розмазані, загалом, і снами це не назвеш. Якийсь шум, нерозбірливий і нелюдський крик звучав у вухах так природно, що я запанікувала крізь сон, смикалася. Холодний піт стікав по моєму обличчю, наче на мене зі стелі лились краплі крижаної води, як із відра. Я гадки не мала, що зі мною відбувається, поки крізь сон хтось не торкнувся до мого чола, а потім тихо вилаявся.

— Твою матір, — почула я знайомий чоловічий голос. — У нас хоч таблетки жарознижувальні є? — Далі я відчула на своїх губах дотик чогось тонкого, прохолодного і тендітного. Це була склянка з водою.

— Алісо, прокинься, — мене погладили по плечу. — Лисеня, розплющ очі, —Максим на силу підвів моє тіло, примушуючи сісти. У рота знову залили насильно якусь гидоту, довелося проковтнути. — У тебе температура тридцять дев'ять. Я зараз зателефоную у швидку.

— Не треба, — хрипко промовила я. — Тільки не швидку.

Ще з дитинства завжди тяжко переносила хвороби. У такі моменти зі мною завжди був тато. Він дбав про мене, давав ліки, годував гарячим бульйоном, читав книжки і говорив, що все буде добре: я видужаю і зможу далі гуляти зі своїми друзями.

— Як маленька, їй-богу. Гаразд, полежи, я скоро, — Макс нахилився до мене, ніжно поцілував у щоку, і дбайливо опустив назад на подушку.

Хвилин за двадцять, ну чи тільки для мене час так повільно «протікав», хтось зайшов до кімнати.

— Тримай, аптекар сказала, що це має допомогти, — дуже знайомий голос. Я змусила себе розплющити очі і побачила Свята. — Я не зрозумів, а так зараз прийнято, що викладачі живуть зі своїми студентками? — спитав він.

Я нічого не відповіла, заплющуючи очі і відкидаючи голову, буквально сховалась у цій м'якій подушці.

— Він же старий, Аліс. Знайди собі молодого залицяльника. От я чим гірше? — сказав Свят, гордо висунувши свої груди, як півень.

— Закрий рота, мені всього лише тридцять, — обурено почулося з коридору. — Вийди з кімнати, не лізь до дівчини, — Макс зайшов. — Холодно?

— Дуже, — прошепотіла я, — намагаючись натягнути на себе ковдру, але мене зупинили.

— Не можна загортатися, якщо температура довго спадатиме. Коли стане зовсім холодно, скажи. А поки терпимо, тримайся.

— Відкрий вікно, будь ласка, — простогнала я.

— Яке вікно, коли температуру маєш? Ти постояла біля вікна? І як, подобається тепер? На подвір'ї, між іншим, зима, — хитро посміхнувся він, відволікаючись від телевізора. — Давай температуру виміряємо.

Макс вставив градусник мені в пахву і подивився на годинник.

— Через п'ять хвилин витягну, — і знову подивився у телевізор, погладжуючи мою руку.