Нічний адміністратор - Джон Ле Карре
Палац стояв на порослому травою насипі, який, напевно, спеціально для нього і був створений. Посеред посиланого гравієм майданчика виблискував ставок з ліліями і мармуровим фонтаном. Мармурові сходи з балюстрадою звивалися обабіч майданчика і вели до дому, з’єднуючись біля центрального входу, освітленого металевими ліхтариками. Ліхтарі світилися, фонтан переливався, виблискували подвійні скляні двері. Крізь них Джонатан помітив лакея у білій туніці, який стояв під канделябром у вестибюлі. Джип продовжував їхати гравієм, минаючи вимощений бруківкою кінний двір, який пахнув теплом коней, минаючи садок з евкаліптових дерев і підсвічений басейн, на мілкішому кінці якого спеціально для дітей була гірка, повз два освітлені глиняні тенісні корти, майданчик для крокету, поля для гольфу, аж поки не проїхав крізь другі ворота, менш імпозантні, проте красивіші, ніж перші, і врешті зупинився перед дверима з червоного дерева.
У цей момент Джонатану довелося знову закрити очі, бо у голові в нього паморочилося, а біль у паху зводив з розуму. Крім того, настав час знову повдавати з себе мертвого.
Кристал, подумки повторив він, коли вони несли його сходами з тикового дерева. Кристал. Завбільшки з Рітц.
Тепер, перебуваючи у своїй розкішній одиночній камері, та частина Джонатана, яка ніколи не дрімала, працювала в поті чола, помічаючи і запам’ятовуючи на майбутнє кожну деталь. Він прислухався до безперервних балачок темношкірих чоловіків за вікнами і незабаром уже міг відрізнити голос Ґамса, який ремонтував дерев’яний поміст, від голосу Ерла, який викладав гальку для садка з декоративними кам’яними гірками, і який був запеклим прихильником футбольної команди Сент-Кітс, і від Талбота, човняра, який полюбляв співати каліпсо. До нього долинав шум наземних транспортних засобів, але за звуком їхніх двигунів він вирішив, що це були лише електричні «баґґі». Він чув, як «Бічкрафт» літав туди-сюди небом завжди в інший час, і щоразу Джонатан уявляв собі Роупера в його окулярах для читання і з каталогом «Сотбі», який повертається додому на свій острів разом з Джед, яка сидить біля нього і гортає журнали. До Джонатана долинуло віддалене тихе іржання коней і цокіт копит на кінному дворі. Іноді лунало несамовите гавкання сторожового пса і дзявкання значно менших собак, ймовірно, гончаків. І він здогадався, вимірявши на дотик градуси кутів, що емблема на його піжамі — це кристал. І як це раніше не спало йому на думку?
Він також помітив, що його кімната, хай як елегантно умебльована, все ж не змогла уникнути руйнівного впливу тропічного клімату. Коли Джонатан почав користуватися ванною, то помітив, що сушка для рушників від надмірної вологи за ніч покривалася сольовими плямами, хоча покоївки щодня натирали її до блиску. І що окислилися тримачі скляних поличок і ґвинтики, якими вони були прикріплені до кахельної стіни. Бували години, коли повітря ставало таким важким, що навіть вентилятор не допомагав, і тоді
Джонатану здавалося, ніби він обмотаний мокрим простирадлом, яке витягує з нього рештки життя.
А ще він знав, що над ним досі висить знак питання.
Якось увечері лікар Марті прилетів на острів на повітряному таксі. Він запитав Джонатана, чи розмовляє він французькою, і той відповів «так». Отож поки Марті оглядав Джонатанові голову і пах, стукав маленьким гумовим молоточком по його колінах і руках, і заглядав йому в очі з допомогою офтальмоскопа, Джонатан по-французьки відповідав на низку не зовсім типових питань про свою персону, розуміючи, що зараз перевіряють не лише стан його здоров’я.
— Але мосьє Лямон, ви розмовляєте французькою як європеєць.
— Нас так учили в школі.
— В Європі?
— У Торонто.
— А що це була за школа? Боже, оце розумно придумали!
І так далі у тому ж дусі.
— Відпочивайте, — приписав лікар. — Відпочивайте і чекайте.
«Чекати чого? — подумав Джонатан. — Поки ви виведете мене на чисту воду?»
— Томасе, ми вже почуваємося краще і краще, еге ж? — турботливо запитав Таббі зі свого місця біля дверей.
— Можна і так сказати.
— От і молодець, — відповів Таббі.
Чим більше видужував Джонатан, тим пильнішими ставали його сторожі.
Проте як би Джонатан не намагався загострити всі свої органи чуття, йому так і не вдалося нічого дізнатися про той будинок, де його тримали. Він не чув ні дзвінків у двері, ні телефонів, ні факсів, ні запахів кухні, ні уривків розмов. Він вдихав медовий аромат поліролю для меблів, інсектицид, пахощі свіжих і засушених квітів, а коли вітер віяв у правильному напрямку, то і запах коней. До нього долинав аромат червоного жасмину, свіжоскошеної трави і хлору з басейну.
Попри це, він — сирота, солдат і готельєр — незабаром вловив щось знайоме йому ще з часів його бездомного минулого: ритм добре злагодженої роботи, який не порушувався навіть за відсутності вищого командування. О пів на восьму починали роботу садівники і Джонатан міг звіряти за ними годинники. Об одинадцятій один удар гонга сповіщав про початок двадцятихвилинної перерви, протягом якої вони дрімали і ніщо — ні газонокосарка, ні мачете — не рухалося і не видавало ані звуку. О першій годині гонг звучав двічі і, якщо Джонатан дуже нашорошував вуха, то чув, як у їдальні для робітників перемовляються місцеві жителі.
Хтось постукав у двері. Фріскі відчинив і усміхнувся.
«Коркоран не менший дегенерат, ніж Калігула, — попереджав його Берр, — і хитрющий, як стадо мавп».
— Дорогенький, — почувся хриплий голос представника англійського вищого класу у супроводі запахів випитого вчора алкоголю і викурених уранці французьких сигарет з гидотним душком. — І як ми сьогодні почуваємося? Любчику, ти явно не застряг на місці. Спочатку ми були червоного кольору Гарібальді, потім стали синюваті, як бабуїн, а сьогодні ми якогось жовчного відтінку чи радше жовтого, як застояна сеча віслюка. Хочеться сподіватися, що ми ось-ось видужаємо.
Кишені спортивної куртки майора Коркорана були набиті ручками і всілякими типово чоловічими дрібницями. Величезні плями поту йшли від пахв і аж до живота.
— Насправді, я хотів би скоро поїхати, — сказав Джонатан.
— Звичайно, дорогенький, коли твоя
