Нічний адміністратор - Джон Ле Карре

І коли настало завтра, Коркоран знову був тут як тут, пронизуючи його поглядом і покурюючи сигарету.

— Фріскі, дорогенький, іди-но до бісової матері, якщо твоя ласка.

— Слухаюся, майоре, — з посмішкою відповів Фріскі і слухняно зник за дверима, а Коркоран тим часом пошкандибав у темряві до крісла-качалки, і, вдячно видихнувши, гупнувся у нього.

— Любчику, ти ж не проти, що я курю? Не можу зібратися з думками, якщо не кручу між пальцями сигаретку. Я підсів не так на вдихання і видихання диму, як на потребу потримати в руках щось подовгувате і тверденьке.

«У полку його не переварювали, тому він якимось дивом прослужив цілих п’ять років у військовій розвідці, хоча ми всі знаємо, що ця так звана «розвідка» мала б називатися зовсім по-іншому, — розповідав йому Берр. — Тим не менше, Коркі їм добре послужив. Роупер любить його не лише за гарні очі».

— Любчику, ми ж, певно, і самі трохи покурювали, еге ж? У кращі часи?

— Трохи.

— Сонечко, а коли були ці кращі часи?

— Коли я куховарив.

— Перепрошую, не почув.

— Коли працював кухарем. Коли вирішив перепочити трохи від готельного бізнесу.

Майор Коркоран раптом пожвавився:

— Мушу визнати, тієї ночі у Мама Лоу їжа була першокласна, хай мене грім поб’є, коли брешу! Таки було з біса смачно! Ми самі-самісінькі приготували ті устриці під соусом?

— Так.

— Пальчики оближеш. А морквяний кекс? Мушу визнати, з ним ми влучили просто у яблучко. Це улюблений десерт шефа. Його звідкись доставили, еге ж?

— Я його спік.

— Повтори-но, любчику.

— Я його спік.

Коркоран не міг дібрати слів:

— Ти хочеш сказати, що це ти спік морквяний кекс? Своїми власними маленькими руками? От так от, дорогенький. — Він затягнувся сигаретою, з захопленням усміхаючись до Джонатана крізь дим. — Поцупив рецепт у «Майстерс», еге ж? — Він похитав головою. — Просто геній. — Ще одна величезна хмара диму. — Любчику, а може, ми заодно і ще щось прихопили у «Майстерс», га?

Джонатан непорушно лежав на подушці й спробував зупинити і хід своїх думок також. Приведіть до мене лікаря Марті. Приведіть Берра. Заберіть мене звідси.

— Бачиш, золотко, непроста склалася ситуація. Я заповнював у лікарні замість нас анкету. Така вже моя робота — заповнювати бланки. Принаймні поки я цієї роботи тримаюсь. Можна сказати, я офіційний заповнювач бланків. Ми, військові, тільки це і вміємо робити, еге ж? «Ну і ну, — подумав я тоді. — Оце заковика. Він Пайн чи Лямон? Він герой, це ми всі чудово знаємо, але ж в графі «прізвище» не напишеш — «герой». Тому я написав Лямон. Томас Александр. Дорогенький, сподіваюся, я правильно вчинив. Народився, скажімо, у Торонто, а чому б і ні? Для інформації про найближчих родичів перейдіть на сторінку тридцять два, але тут виявилося, що у тебе їх нема. «От і казочці кінець, — подумав я. — Якщо цей хлопчина хоче називати себе Пайном, хоч він і Лямон, чи Лямоном, хоч він і Пайн — це його справа і я не пхатиму туди свого носа».

Він чекав і чекав, поки Джонатан заговорить. І курив. І знову чекав, тому що Коркоран, який зараз виступав у ролі слідчого, міг собі дозволити вбивати хоч весь час на світі.

— Але, золотце, справа в тому, — врешті продовжив він, — що шеф — не того поля ягода, якщо можна так сказати. Він має багато талантів і уважність до деталей — один з них. Він завжди таким був. От тому він узяв і зателефонував repy Майстеру в Цюрих. Власне, зателефонував він йому з якогось Богом забутого таксофону у Діп-Бей. Бо ж йому не завжди потрібна аудиторія. «Як там поживає наш друг Пайн? — запитав шеф. — Пайн? Пайн? Майн Ґотт, цей бан-дюган облупив мене, як липку! Вкрав з мого нічного сейфу шістдесят одну тисячу чотириста два франки, дев’ятнадцять сантимів і два жилетні ґудзики!» На щастя, він ще тоді не знав про поцуплений рецепт морквяного кексу, а то би він звинуватив тебе ще й у виробничому шпіонажі. Любчику, ти мене слухаєш? Я ще не дуже тебе втомив своїми балачками, га?

«Вичекай», — говорив собі Джонатан. Очі закриті. Тіло випростане. Голова болить так, що аж нудить. Ритмічне погойдування Коркоранового крісла пришвидшилось, а потім завмерло. Джонатан відчув сигаретний дим дуже близько і побачив тушу Коркорана, коли той повис над ним.

— Дорогенький, до тебе доходять мої слова? Правду кажучи, нам, мабуть, не так вже й кепсько, як ми робимо вигляд. Лікар сказав, що ми дуже швидко видужуємо.

— Я нікого не просив мене сюди привозити. І ви не гестапо. Я зробив вам послугу. Тепер дайте мені повернутися назад до Лоу.

— Але, солоденький мій, ти ж зробив нам неймовірну послугу! Шеф повністю на твоєму боці! І я теж. Ми перед тобою у боргу. І немалому. Шеф не з тих, хто не віддає борги. Він дуже зациклився на тобі, як це часто трапляється з далекоглядними людьми, коли вони відчувають до когось вдячність. Терпіти не може бути боржником. Надає перевагу мати боржників. Така вже у нього натура, сам розумієш. Усі великі люди такі. Тому він хоче віддячити тобі. — Коркоран тинявся туди-сюди кімнатою, тримаючи руки в кишенях і добираючи аргументи. — Але він також дещо стривожений. Щось не дає йому спокою. І у цьому немає нічого дивного, правда?

— Забирайтеся. Дайте мені спокій.

— Схоже на те, що стариган Майстер сплів шефу історійку, нібито ти, вичистивши його сейф, дременув в Англію і там замочив якогось хлопчину. «Рябої кобили сон», — відповів йому на це шеф, це, мабуть, якийсь інший Лінден, бо наш — просто герой. Але тут шеф почав сам дещо винюхувати, це цілком у його стилі. І виявилося, що старий Майстер попав у саме яблучко. — Ще одна життєдайна затяжка. Джонатан продовжував удавати мертвого. — Шеф, звісно, нікому нічичирк, окрім вашого покірного слуги. Врешті-решт, багато хто міняє ім’я, і то постійно. Але вбивство — це вже з зовсім іншої опери. Це справа особиста, тому шеф не хоче нікому про це