Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук
Дні на роботі проходили доволі спокійно в емоційному плані. Хоча, був нюанс... Схоже, деякі співробітники, а точніше — співробітниці, помітивши, що Аліна перейшла до іншого відділу, почали знов пліткувати. Але я намагався не звертати на це уваги. Знав, що скоро тема розмов все одно зміниться: трапиться щось нове і ці секретарки будуть вже обговорювати це, а не наші стосунки з Аліною.
Тим часом до мене декілька разів дзвонив мій колишній начальник. Спочатку просто питав, як мої справи і як мені працюється так далеко від дому, а потім взагалі сказав, що хотів би поговорити зі мною не телефоном. Все це здавалось злегка дивним, але я сказав, що якщо він буде у Львові, то авжеж нехай заїжджає. Їхати до Києва я не збирався.
Зараз, коли знов залишився зовсім один, не тільки без Саші, але й без подруги, Аліни, повертатися до Києва і знов думати про Сашу з Женею зовсім не хотілось. Мої почуття до неї нікуди не зникнули, навіть не затихли, не зважаючи ані на відстань, ані на відсутність спілкування.
Можливо, просто пройшло занадто мало часу.
Крім начальника кілька разів дзвонили і приятелі з попередньої роботи. Вочевидь, Аліна знову виставила якийсь пост, бо в той день дзвонили буквально всі підряд... І питали, як там ми. Я зайшов на її сторінку і побачив, що вона написала про зміну місця роботи. Точніше, про зміну відділу, в якому працювала. І невже по цьому простому запису всі могли здогадатись? Все ж, їм точно нема що робити... Дівчата. А потім вони порозповідали все моїм друзям-хлопцям з київського бронетанкового. От ті й дзвонили.
Але скоро розмови про нас з Аліною поступово припинилися. На носі вже був Новий рік, тож всі запалювались різдвяним настроєм.
Мені дали нову секретарку, жіночку за тридцять. Вона прекрасно поралась зі своїми обовʼязками і не переходила жодних меж. Крім того, не була пліткаркою, що я вважав за особливий плюс.
Під кінець року ми всі намагались закрити якомога більше хвостів і замовлень, щоб потім показати на зборах у концерні найкращі з можливих результати. Я з головою пішов у роботу...
І хоч я і казав собі, що це було просто через кінець року, насправді я просто намагався відволіктись від усього.
Періодично мені дзвонила Ліна, але набагато рідше, ніж раніше. Я, як і раніше, відправляв їй гроші, а вона, здається, щось приховувала від мене....
Від роздумів відірвав телефонний дзвінок. Саме сестра і телефонувала:
— Алло, Славо, привіт, — її голос звучав якось незвично щасливо, а не винувато і тихо як зазвичай.
— Привіт, — радісний тон сестри і мене змусив усміхнутись.
— Я хотіла тобі сказати дещо, сьогодні в мене перший день роботи в салоні, уявляєш? — радісно перепитала вона.
— В салоні?
— Так, останні переведені тобою гроші я витратила на курси. Зараз все ще вчусь, але викладачці подобається, як я роблю зачіски, вона каже, що в мене талант. Мене в салон взяли навіть... А ще я взяла пару клієнтів для зачісок на Новий рік! Гроші, які отримаю, витрачу на курси звичайного перукаря, і коли зможу ще й стригти, то зможу заробляти достатньо, щоб самостійно піклуватись про мою родину, — сказала сестра.
— Ти така молодець, Ліно, — щиро сказав я.
Це був дуже приємний сюрприз. Я ще переживав, чому вона так мало дзвонила, а тепер виявилось, що вона займалась на курсах.
— Дякую тобі... Що завжди допомагаєш нам, — сказала тихо. — Я теж... Знай, що я завжди буду на твоєму боці, брате. І якщо тобі захочеться поговорити чи ще щось... Може, я й не найрозумніша співбесідниця, але я завжди можу вислухати. Як ти сам? А то я все про себе і про себе...
— Дякую, сестричко, — я усміхнувся і на душі дійсно стало легше. — У мене? У мене все нормально. Працюємо, скоро кінець року.
— А як же Новий рік? Не готуєшся? Де ти будеш святкувати? Вже зовсім мало залишилось...
— Через те, що скоро Новий рік, я і працюю так багато. Святкувати? Не знаю, думаю, що вдома.
— Вдома у Львові? Чи повернешся до Києва? — уточнила вона. — Може, поїдеш до Саші?
— До Саші? — перепитав я. — А до чого тут Саша?
— Вона брала нас з малими до магазинів, — раптом сказала сестра. — Ми з нею мало бачились до цього, але зараз... Мені здалось, що вона сумує за тобою. А потім пару тижнів тому вона ще твою адресу брала... Вона не приїжджала?
— Що? — цього я зовсім не очікував.
— Невже ви посварилися? Я думала, таке кохання точно переживе випробування відстанню. Хіба не для цього ти поїхав до Львова?
— Ліно, ти про що? Про який приїзд? Розкажи детальніше!
— Вона брала в мене твою адресу, здається, тоді вона ще приїхала звідкись чи щось таке, — почала пригадувати сестра.
Я не міг повірити своїм вухам. Вона дійсно хотіла приїхати до Львова?
— Коли це було? День...
— Ну я не памʼятаю точний день, але це була неділя, вона ще ніби з якоїсь подорожі приїхала... Я думала, що вона була в тебе, вона була налаштована так рішуче...
Все це не вкладалось в моїй голові. Виходило, що Саша хотіла приїхати до мене... Але щось сталось і вона не приїхала. В ті дні, коли вона мала приїхати... Це була неділя. Тоді я повертався з клубу разом з Аліною. Напевно, добре, що вона так і не приїхала. Могла б побачити нас разом і подумати щось не те... Хоча, їй же напевно все одно...
Можливо, у них з Женею щось сталось, і вона просто хотіла поговорити зі мною як з другом. Я ж знаю, що дорогий їй саме як друг.
— Ліно, дякую, що сказала, — нарешті відповів я сестрі.
— Ти так кохаєш її, — мʼяко сказала сестра. — Не розумію, чому тоді поїхав до Львова... Я завжди думала, що ви двоє маєте бути разом. Коли ви зʼїхались, я взагалі вирішила, що у вас вже все добре і ти просто поки що не хочеш мені розказувати...
— Обставини так склалися, вона... Вона завжди кохала іншого. Я просто втомився дивитись на це.
— Ти так в цьому впевнений? — перепитала вона. — Скажу тобі чесно, жінки часто і самі не розуміють, чого хочуть... Взяти хоча б мене... Я думала, що хочу просто спокійно сидіти вдома і ростити дітей. Але зараз, коли почала займатись зачісками, я відчула себе вільнішою. Саша була така добра до нас, хоча й знала, що ми з малими висимо в тебе на шиї. Вона дуже хороша дівчина. І змогла сама заробляти на життя. Я теж... Завдяки їй я теж вирішила спробувати.
