Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук
За пів годинки він примчав до мене. Коли мій хлопець був поруч, мало б стати спокійніше... Але не стало...
— Не хвилюйся, — шепотів він, чим шалено дратував.
— Як не хвилюйся? Що значить "не хвилюйся"? Мені радіти? Це з моєю сестрою там казна-що, між іншим! — дратувалася я.
— Сашо, все буде добре, — маючи залізне терпіння, він не ображався, а продовжував підтримувати.
— Звідки ти це можеш знати? Ти не знаєш цього! Ти це кажеш, щоб мене заспокоїти, але я не можу бути спокійною, поки мені нічого не кажуть ці чортові лікарі! — шипіла я, стишуючи тон і позираючи на Михася в обіймах Алли.
— Може тобі принести чаю?
— Не треба мені чаю! — все одно лютувала я, хоч і в душі розуміла, що зриваюся на нього цілковито даремно. Він же хоче, як краще. Він ні в чому не винен.
— А в офісі... — ще хвилин за тридцять мовчанки спробував заговорити до мене, але я вкотре вибухнула гнівом.
— Та чхати мені на офіс, Женю! Невже не розумієш?
Він пригнічено замовк, перед тим вибачившись, а мене знову почало катувати сумління.
— Пробач, — зітхнула я.
— Я все розумію, — кволо всміхнувся він. Було соромно...
— Хто родичі пацієнтки з кровотечею? — з операційної вийшов стомлений лікар. Підхопившись на ноги, я прибігла до нього, вчепившись чоловіку в руку:
— Я — сестра. Молю, скажіть мені щось хороше!
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно