Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

— По-перше, відпустіть мене, — зітхнув він. — Дякую... З вашою сестрою все буде добре. Однак, нам довелося зробити їй кесарів розтин. Дитина жива, проте слабка, як і мама. Вони обоє потребують госпіталізації. Пацієнтка поки побуде в реанімації, однак, до вечора, якщо стан буде кращим, переведемо в палату. А маля має бути під наглядом. Поки не можна побачити жодного з них.

— Хто народився? — це єдине, що я збагнула спитати.

— Дівчинка, — повідомив лікар.

Полегшено зітхнувши, я впала на стільчик і залилася слізьми. Просто емоції... Хвилювання, радість, надія... Все одразу. Женя мовчав. Певно, він вже боявся мені щось казати, і навіть не обнімав. Однак, приділив увагу Михасеві і пояснив йому, чому тьотя плаче. За це я була шалено вдячною. Про сестричку ми поки нічого не казали. Боялися, що ще всяке може статися. Батькам і зятю теж не телефонувала. Хотіла переконатися, що все точно добре, щоб втішити, а не налякати.

Того дня Катю в палату так і не перевели, а нас прогнали з лікарні відпочивати. Певно, я б залишилася, але Михась не хотів без мене додому, тому довелося погодитися. Цю ніч ми спали разом, обійнявшись. Точніше, він спав, а я дрімала, нервово обдумуючи все, що зі мною сталося.

— Сашо, мені приїхати до тебе в лікарню чи бути на фірмі? — зранку питав Женя телефоном. Це знову мене роздратувало.

Навіщо таке питати? Авжеж, треба приїхати, щоб бути зі мною поруч! Щоб розважати Михася!

— Ні, краще будь в офісі. Тут ти нічого не поможеш, а там наглянеш за всім. Дякую, — відповіла я, вирішивши, що він просто не хотів їхати в лікарню. Що тут хорошого врешті-решт?

Та ввечері після завершення робочого дня він все ж таки приїхав.

— Які новини? — стиха спитав, обійнявши.

— Ніяк не приходить до тями. Лікарі стривожені... — сумно відповіла я.

— А де Михайлик?

— З Аллою. Ледь відправила додому, — зітхнувши, промовила я.

— Сашо, може це трохи не вчасно, але я хотів поговорити, — зітхнувши, Женя опустив погляд, ніби зацікавившись чимось на підлозі.

— Слухаю... Щось на фірмі?

— Ні... Між нами... Мені здається, я дратую тебе, в горі і в радості ти хочеш не мене бачити... Може ми занадто поспішили? Скажи, ти впевнена щодо нас? Я не відмовляюся від тебе. Якщо це просто через те, що ти засмучена, я зрозумію. Але від учора мене мучать сумніви... Будь ласка, подумай ще раз...

Він все відчув... І з цим сперечатися марно... Він любив лише образ, який я для нього створила. А я кохала те, що сама собі вигадала. Однак, наша реальність далека від втілень уяви. Ми не повинні грати ролі. Ми маємо бути справжніми з тими, хто полюбить нас такими, які ми є.

— Пробач, — опустивши погляд, прошепотіла я. — Ти маєш рацію. Ми хороші друзі. Але не пара... Дякую тобі. Дякую за все...

— Друзі? — він всміхнувся тепло і привітно.

— Друзі, — відповіла я, відчуваючи неабияку легкість.

— Мені залишитися з тобою? Я можу побути... як друг... скільки потрібно.

— Не варто. Я теж скоро поїду додому. Дякую, Жень, — вперше за довгий час я була щирою з ним.

Він вже йшов, однак я, враз згадавши про дещо важливе, затримала його.

— Жень, я маю дещо розповісти тобі. Але не тут. Зустріньмося за годину в кафе "Сяйво"?

— Як скажеш, — всміхнувся чоловік і, підморгнувши, пішов. А я квапливо набрала номер Олі. Вона відповіла не одразу.

— Знаю, ти не хочеш зі мною говорити! Я сволота, ідіотка, кара небесна! Все так! Лише благаю про останній шанс! Будь ласка, приходь в наше кафе за годину! Прошу! Моя Катя в лікарні, мені потрібна допомога... Це моє останнє прохання. Ти прийдеш?

— Добре... — почулося зітхання. Я задоволено всміхнулася і швидко вибігла з лікарні, щоб встигнути в призначене місце. Ми всі приїхали туди майже водночас. Щоправда, побачивши мене й Женю, Оля хотіла втекти, проте я вчасно її помітила і зупинила.

— Я знаю, що ви знайомі. Не варто дивуватися, — одразу пояснила своєму вже колишньому. — Пробачте мені. Я зробила чимало помилок останнім часом! Я так заплуталася... Жень, Оля кинула тебе тому, що знала про мої почуття до тебе. Вона хороша подруга. Вона поставила мене вище за себе... Але я погана подруга, бо дозволила такому статися, коли дізналася, що у вас все взаємно. Це ж було так помітно... Але ви створені одне для одного. Пробачте мені. Будьте щасливими, прошу вас. Я хочу нарешті подорослішати... І хоч щось зробити правильно.

— Сашо... Не йди... А як же Катя? Ти ж казала, вона в лікарні? Це правда? — спантеличено спитала подруга, поки Женя просто намагався усвідомити почуте.

— Так, на жаль. Я до неї поїду. Спробую хоча б стати хорошою сестрою. Ну, бувайте. Щасти вам! — я помахала їм рукою і побігла звідти геть з чистою душею. Тепер все буде добре і правильно. Я вірила в це.

Однак, щойно я сіла в авто, до мене зателефонували з лікарні, повідомивши, що стан сестри значно погіршився.

Через сльози і хвилювання майже не бачила дороги. Один Всевишній знає, як дісталася лікарні.

— В пані Катерини знову почалася кровотеча. Нам вдалося її зупинити, однак необхідне вливання крові. В неї друга позитивна група. Ви знаєте когось, хто б міг стати донором? — одразу спитав у мене лікар.

— Я можу, — не роздумуючи, погодилася. Заради сестри ладна на все.

Однак, о небеса, як же мені було страшно! Поки мене готували до процедури, просто тремтіла, шаленіючи при згадках про голку і кров. Наче мала дитина! Мені зараз понад усе була потрібна підтримка близької людини. Наважившись на відчайдушний крок, я швидко знайшла в телефоні потрібний номер. Щойно гудки змінилися тихим "алло", я проридала в слухавку:

— Славо... Я... Пробач, що телефоную... Але...

— Сашо? Сашо, ти плачеш? Що сталося? — почувся такий рідний голос, повний тривоги.

— Ви готові, Олександро Адамівно? — спитала медсестра, а я ледь не знепритомніла від нової порції паніки.

— Де ти? — певно, Слава почув її також.