Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

— Чорт... Дякую, — я буквально побіг до свого кабінету.

Схопив речі та телефон, викликав таксі буквально на ходу. Хоч вона і вчинила некрасиво, я не мав права змішувати особисте з робочим так само як це до того зробила вона.

Таксі приїхало саме тоді, коли я вийшов з території заводу. Сів і попрямував до Аліни.

Паралельно почав дзвонити їй, але вона слухавки не брала. Доїхали до її будинку доволі швидко, бо не було заторів.

Я знав, де вона живе, бо ж раніше, вона вже викликала від мене таксі. Та ранкова поїздка збереглася в історії поїздок, тож мені не склало особливих труднощів туди дістатись.

Коли вже підʼїхав, знов вирішив зателефонувати, бо ж ані підʼїзду, ані номеру квартири я не знав.

Потім зрозумів, що цей будинок — це навіть не простий будинок, а гуртожиток.

Точно, їй же на відміну від мене, квартиру завод не оплачував... Після комфортного проживання у своєму житлі в Києві вона так просто взяла і кинула все просто для того, щоб бути поруч зі мною.

Можливо, заради себе, заради надій на наше спільне майбутнє, але я не міг заперечувати той факт, що Аліна дуже допомагала мені весь цей час.

Заплатив таксисту, вийшов з машини, і все ж вирішив зателефонувати. Довгі гудки здалися ще довшими...

Я вже навіть думав, що вона так і не відповість, але Аліна завжди відповідала на мої дзвінки...

— Алло? — тихо сказала вона.

— Аліно, ти вдома? — запитав я її. — Я під твоїм будинком. Вийди, будь ласка, я хочу з тобою поговорити.

— Але...

— Будь ласка, Аліно, — перебив я її.

— Добре, зараз буду...

За пару хвилин вона дійсно вийшла. Дуже сумна, з неї ніби всю радість витягнули.

— Аліно, я прийшов вибачитись, — я подивився їй в очі. — Я не мав права переносити свою злість за те фото на наші робочі стосунки. І ти не звільнена. Будь ласка, забери свою заяву. Ти дуже гарно пораєшся зі своєю роботою.

— Навіть якщо й так, — вона опустила голову. — Напевно, ми більше не зможемо працювати разом. Мені доведеться поїхати назад, до Києва. Хоча тут я й знайшла купу нових друзів... Взагалі, мені здається, що у Львові люди набагато відкритіші та щиріші, ніж у Києві...

— Аліно, давай просто не гарячкуватимемо, — я спробував зазирнути їй в очі. — Я знаю, що тобі подобається ця робота. Можливо, ми просто поміняємо секретарів, і тоді всім буде комфортно. Я хочу, щоб ти була щаслива, ти дорога для мене людина і так багато зробила для мене... Просто зрозумій, що я не можу тебе покохати, навіть якби і захотів. А мучити і тебе, і себе стосунками без почуттів я не хочу.

— Розумію, — вона кивнула. — Ти все ще кохаєш її... Сашу.

— Так, — я теж кивнув. — Деякі речі просто не змінюються, що б ти не робив.

— Саші дуже пощастило з тобою, — Аліна сумно усміхнулась.

— Не знаю... Але точно впевнений, що мені варто хоча б ще раз поговорити з нею. Не хочу, щоб вона підлаштовувалась під Женю. Хочу, щоб вона була собою з тим, кого кохає... Навіть не знаю, чому для мене це так важливо.

— Ти завжди був таким... Саме в такого тебе я і закохалась, як тільки ми познайомились трохи ближче. Проста симпатія швидко переросла в кохання, але я напевно ще там, у Києві, розуміла, що в мене нема шансів... Ти так дивився на неї...

— Пробач за все, що зробив не так, давай принаймні спробуємо дружити, якщо ти авжеж захочеш цього. І, будь ласка, забери ту заяву. Поїхали на роботу, там розберемось, добре?...