Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук

Після щирих розмов з мамою і сестрою про все на світі, мене відправили відсипатися. На роботу я, ясна річ, того дня не вийшла. Сказала Жені, що маю справи, пов'язані з родиною, і попередила, що беру маленьку відпустку перед святами. Він погодився наглянути за фірмою, тож щодо цього я була абсолютно спокійною. Виспавшись вдома, вирішила тримати своє слово перед Ліною, тому зв'язалася з нею і домовилася про зустріч. Авжеж, мені все ще було боляче. Я почувалася розчарованою, але сестра Слави в тому не винна. Вона дала мені адресу, дотрималася своєї обіцянки, то я маю дотриматися своєї. Та й може шопінг з дітлашнею подарує мені трохи кращий настрій. Покликала й Олю: разом веселіше! Хотіла ще, щоб Катя пішла, але сестра на занадто великому терміні вагітності, щоб ходити на шопінг. Їй простіше замовляти з доставленням додому.

— Можете вважати мене своєю Снігуронькою, — привітавшись з малюками, весело промовила я. Псувати їм настрій своєю кислою міною не збиралася точно. — Ми навідаємо кілька магазинів і придбаємо все, що нам потрібно. Про кошти не хвилюйся, я все оплачу, — останнє було до Ліни.

— Ти дуже щедра. Мені не зручно, — молода жінка скоса позирала на фірмовий магазин. Я знала про її труднощі з грошима. Але мені справді хотілося подарувати дітлахам свято. Та й собі прикупити щось новорічне. І вже Ліні, авжеж. Славко ж скоро створить свою сім'ю, не зможе тішити сестру щедрими пожертвами, як раніше.

Думка про майбутнє одруження хлопця боляче поранила серце. Божечки, я ревную! Таки точно, бо ж як це ще назвати? Дожилася!

— Пусте... Мені хочеться зробити щось хороше.

— Ходімо спершу в крамницю іграшок, це так мило! — вигукнула моя подружка і, схопивши маленьку Яру за ручку, повела до великих скляних дверей.

З усією відповідальністю заявляю, що впасти в дитинство часом буває корисно. Блискучі новорічні кульки і довгоногі ляльки Барбі, гелікоптери на пульті і монохромне доміно... А ще відділ з книжками. Зі сторінок підморгували принци, зачаровані принцеси, наливні яблучка (не факт, що молодильні, а не отруєні) і літаки-килимці. Все це могло захопити будь-якого дорослого, не те, що дитину. Діти Ліни, осягнувши, що можуть взяти все, що бажають, винесли б звідси весь асортимент, тому мама дозволила їм лише по п'ять іграшок. І поки вони розривалися у складному виборі, я прикупила трохи дарунків для немовляти Каті, що скоро народиться, і Михася. Оля виявилася чудовою нянею, тож могла впоратися з племінниками Слави навіть краще, ніж їхня ненька. Однак, сама жінка теж здалася мені прекрасною матір'ю: вона дуже турботливо доглядала малюків, гралася з ними і, здається, почувалася щасливою. Може всі її минулі помилки через те, що вона не почувалася матеріально-захищеною? Хто-зна... 

Загалом ми змарнували в тому магазині гарних кілька годин, я дозволила дітлашні взяти ще по одній іграшці, крім дозволених мамою, розплатилася і ми вирушили міряти одяг. Спершу вдягали Яру і Максимка, а коли вони до Нового року були готовими, тоді розпочали свій дорослий шопінг. На відміну від Слави, який не хотів брати в мене зайвої монетки, Ліна охоче обрала дві дорогих сукні і прикраси до них. Та мені не було шкода. Врешті я можу собі дозволити таку благодійність. Ми з Олею теж приміряли по кілька нарядів, отримавши від того гарну підзарядку енергії. Часом я ненавиджу шопінг, але іноді він стає гарним способом покращити настрій. Ось як сьогодні. Новорічна атмосфера діяла на мене позитивно.

Попрощавшись з задоволеними дітьми і їх ненькою (вони були змушені покинути нас раніше), ми з Олею ще вирішили завітати в кафе й трохи потеревенити. Вона здалася мені меланхолійною.

— Як там Женя? — стиха спитала дівчина, опустивши очі. Дивно, але наодинці мені вже не було так весело і комфортно. Я наче почувалася винною.

— Ми зустрічаємося, — відзвітувала я, відчувши легке розчарування, викликане двома факторами. По-перше, мені було не дуже радісно повідомляти про свій новий статус, він чомусь не грів серце, а по-друге, я не могла не помітити сумного погляду Олі.

— Вітаю. Досягнула свого, — здавалося, вона всміхається радісно, але очі не вміють брехати.

— Так... Напевно, — зітхнула я, знову згадавши Славу.

— Чому тоді така сумна? Ти мала б стрибати до небес...

— Та... — зізнаватися було соромно. Як це прозвучало б: "Вже не хочу Жені. Передумала"?

— Що? — напосілася подруга.

— Я чомусь не почуваюся щасливою... Просто напередодні всіх цих подій Слава поцілував мене... і наче переклинило. Не знаю, як тепер бути... Але Слава вже з іншою.

— І ти з іншим, — нагадала вона. — Що значить "переклинило"? Ти ж так кохаєш Женю...

— Не знаю... — похмуро видала я.

— Все ясно, — посміхнулася дівчина. — Награлася.

— Що? — здивувалася я, подумавши, що не почула.

— Ти граєшся людьми, наче вони твої іграшки. Ламаєш волю. Хитруєш. Ти дуже підступна, Сашо, — сумно випалила вона.

— Що? Як ти можеш таке казати? Ти ж не думаєш так! — це був новий удар.

— Саме так і думаю... Ти змусила мене дізнатися смаки Жені, ти перетворила себе на якусь іншу людину і досягнула свого, а тепер збираєшся його покинути, бо твоя наступна жертва — Слава! Взнала, що він не сам і збираєшся розбити ще цю пару?

— Все не так! — ображено вигукнула я. Точно не чекала такого почути.