Наперекір дружбі - Юліанна Бойлук
Сон минув, свідомість ставала чіткішою, але мені все ще було важко розплющити очі. Де я? Що відбувається? Останнє, що я пам'ятаю, це як після процедури медсестра принесла мені солодкий чай і попросила полежати в палаті, відпочити. Тоді я почувалася дуже знесиленою. А потім... О небеса, невже я заснула? Різко розплющивши очі, оглянулася навколо. Лікарняну палату заливало вранішнє сонце. Ніч пронеслася для мене, мов мить. О Всевишній!
Зірвавшись з ліжка, відчула головний біль та побачила темні кола перед очима. А потім впала назад у ліжко. Зрозуміло... Спробуємо знову.
Коли вставала повільно, все було добре. Я досі почувалася слабкою, але мала набагато кращий стан, аніж учора. А ось Катя... Катя як?
Якомога швидше вибігши в коридор, я хотіла побігти до її палати, однак зустріла там... Як же це? Галюцинації, чи що? Я бачила Славу... Він тримав у руках чашку і розмовляв з лікарем.
— Слава? — здивовано спитала я, не в змозі повірити власним очам. — Як ти тут опинився? Коли...? Чим...?
— Привіт, мала, — тепло всміхнувся він, повертаючись до мене. Усмішка розквітла на моєму обличчю. Як я скучила! За його обличчям, за поглядом, за голосом, за звертанням... Не стримавшись, одразу кинулася в обійми. Засміявшись, він підхопив мене і покрутив у повітрі, від чого в мене запаморочилося в голові і я знову впала в його обійми, що він хотів відпустити мене.
— Все добре-добре! — щоб не хвилювався, запевнила його. А побачивши лікаря, одразу звернулася до нього: — Як моя сестра? Будь ласка, скажіть щось хороше...
— На щастя, можу це зробити, — всміхнувся він. — Її стан в нормі. Вона житиме... Завдяки вам. Трохи пізніше ви зможете її відвідати.
— О! Хвала небесам! Дякую вам, лікарю! Славо, ти чув? З нею все буде добре! — вигукнула я і на радощах обійняла свого милого... доброго і просто найкращого... ні, вже не друга. До біса! Побачивши його сьогодні, я відчула ту радість, якої ніколи не дарувала мені зустріч з Женею, а, отже, я можу нарешті визнати, що мої почуття набагато глибші серйозніші за дружбу. Я закохана.
— Я чув, Сашенько, — весело мовив він. — А ти як? Тобі краще?
— Так, вже краще. Їдьмо швидше до Михася. Хочу втішити його тим, що з мамою все добре.
— Я б порадив вам спершу поїсти, — втрутився в розмову лікар. — Ви ж не хочете знепритомніти? Рівень цукру впав, ви знесилені. Або похарчуйтеся в лікарні, або перейдіть у кафе навпроти, якщо не бажаєте стати нашою пацієнткою…
Хоч як я мріяла якомога швидше потрапити до племінника, ризикувати здоров’ям просто не мала права.
— Ходімо в кав'ярню, там поговоримо, щоб нікому не заважати, — одразу запропонувала я і повернулася в палату по своє пальто. Одягнувшись та взявши сумочку, я вийшла до Славка. — Де ти тут взявся? Ти ж ще ввечері був у Львові...
— Ти сказала, що я потрібен тобі, — всміхнувся він.
— І ти кинув усе та приїхав? — я розчулилася. Справді. Мене охопила ніжність, а з очей ледь не зринули сльози. Я встигнула їх зупинити.
— Я не міг залишити тебе одну в важкі дні, — він говорив про це так, ніби звичайні речі, хоча для мене це було справжнім героїзмом.
— Я так тобі рада. Ти навіть не уявляєш, що це для мене означає. Славо, дякую тобі! За все. Ти завжди був поруч, за першим проханням приїздив, відкладаючи свої справи... Ти дуже дорогий мені. Я така щаслива, що ти приїхав! — слід було давно це сказати. Набагато раніше. Можливо, тоді я б зараз не розплакалася.
Він такого не чекав, тому навіть не одразу збагнув, що робити. А потім лише всміхнувся і міцно пригорнув мене до себе, а я відчула неповторний спокій і затишок в цю мить. Ось воно! Ось як виглядає щастя!
— Пробач, — взявши себе в руки, я заспокоїлася. Витерши заплакані очі серветкою з сумочки, впевнено продовжила шлях, пояснюючи свою дивну поведінку. — Мені було так важко цими днями. Увесь час на нервах. Я дуже зворушена твоєю підтримкою. Але зі мною все добре, не хвилюйся. Дарма так викликала тебе. Певно, налякала... Я не подумала. Просто в ту мить мені здавалося, що я дуже самотня. І мені просто необхідно було почути твій голос. Ти пробач, що вирвала перед самим святом.
— Припини оце все, — розважливо мовив він. — Я й сам збирався приїхати в Київ, щоб зустрітися. Навпаки, мені приємно, що я тобі потрібен. Однак, чому ти одна з Катею? Де всі?
— Батьки поїхали на відпочинок і залишили сестру на мене. Я в їхній будинок переселилася одразу після приїзду з Америки. Її чоловік має приїхати аж за три дні. Економка з Михасем. А я тут... Більше ж немає нікого... — стиснула плечима я. В цей час ми увійшли в кафе і зайняли столик. Офіціантка принесла нам меню і поки я натхненно обирала свій сніданок, Слава виглядав так, наче його щось непокоїло. Ніби хотів спитати, але не наважувався. Здалося, він навіть страви обрав перші-ліпші.
Коли ж знову залишилися лише вдвох очікувати на наше замовлення, юнак все ж таки мовив:
— То ти тепер живеш з батьками?
Не це питання я чекала.
— Так навіть краще, аніж бути однією в великому будинку... — я всміхнулася. — Я не стала повідомляти нікого про те, що Катя потрапила в лікарню і народила донечку. Її стан був настільки важкий, що я вирішила не тривожити рідних. Краще скажу їм, коли все погане залишиться позаду.
— Ти зробила правильно, — тепло всміхнувся він.
— Напевно...
— Але стривай, я таки не зрозумів... Чому ти одна в великому будинку? І де Женя? Хіба ви не разом? Я зрозумів, що ви почали зустрічатися, — а ось і те запитання, на яке я сподівалася. Кволо всміхнувшись, я розвела руками.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно