Твої не рідні - Ульяна Соболева

Я не міг зрозуміти, як це сталося.  Мені здавалося, що мене занурили в якийсь кошмарний сон, і я плаваю в студеній воді під товстим шаром льоду, б'ю в нього кулаками і нічого не можу зробити.  Я жалюгідний і безсилий.  Я не зміг забезпечити їй безпеку, і тепер мене розривало на частини від усвідомлення власної провини.  Треба було з нею їхати.  Адже хотів.

 Чорт.  З Анею був Артем і другий охоронець.  Куди вже більше, мать вашу.  Куди більше, ніж це?  Охоронець кілька переломів отримав, Артем на смерть, і Аня з черепно-мозковою.  Першу добу я навіть не розбирався.  Мені було не до розборок, я від хвилювання з розуму сходив і міряв коридори вздовж і поперек.  Підпирав стіну біля операційної і знову ходив взад-вперед по коридорах.

 Я смикав медсестер, я ломився в усі кабінети, я не давав спокою її лікарю, як і він не давав мені жодного прогнозу після довгої операції.  У себе вона так і не прийшла.  Ні, це не була кома, але ніхто не міг мені сказати, коли вона відкриє очі і чим це все може закінчитися.

 "Потрібен час".  Дуже спокійний і зовсім беземоційний хірург повторював мені ці два слова кілька разів.  Так, він знав, хто я такий.  Усі вони знали.

 - Єгоре Олександровичу, ми не боги - ми лікарі, і ми зробили для нашої пацієнтки все можливе.  Тепер будемо чекати.  Як тільки у мене будуть для вас новини, я обов'язково вам їх повідомлю.

 - Вона житиме?

 - Буде.  Ми все для цього зробили, і операція пройшла благополучно.  Але ж ви хочете знати про наслідки, вірно?  Ось тут я вам поки що відповісти на ваші запитання не можу.  Набираємося терпіння.

 - Ну, виходячи з вашого досвіду ...

 - Виходячи з мого досвіду, жити буде, як я вам уже сказав.

 Добу я просидів в реанімації, просто дивився на датчики, слухав їх безглузде цигикання, дивився на криві лінії на моніторах.  Чіпав її руку, вдивлявся в бліде до синяви обличчя і думав про те, що мені вже не важливо, що там було в минулому.  Усе це тепер не має ніякого значення.  Я хочу її в сьогоденні.  Поруч зі мною.  Хочу почати з нею все спочатку.  Хочу банального людського щастя ... я готовий дати їй шанс, нам шанс.  Спробувати повірити їй.  Спробувати допустити у своїх думках, що сталася серйозна помилка і вона не винна.  Я хотів так думати.  Особливо зараз, чіпаючи її тоненькі пальчики, погладжуючи кожну фалангу.  Можна бути щасливим навіть ось так - усього лише торкаючись до її шовковистої шкіри і знаючи, що вона жива.

 І більше мене не зжирала проклята тварюка-ненависть разом з її гнилої подружкою ревнощами.  Вони скиглили десь на задвірках.  Голодні, напівдохлі і намертво пов'язані залізними канатами.  Впускати їх назад я не збирався.  Це було так дивно - бачити її поблизу, ось так.  Безпорадною, такою маленькою, тендітною. З цими бинтами на голові і підборідді і садном на вилиці.  Коли дивився на це садно, у самого всередині з'являлося тисячі таких саден, і кожне кровоточиеа і наривалося.  Стало страшно, що міг втратити її зовсім.  Що якась мерзота могла її у мене відібрати.  Я б не зміг змиритися з цією втратою.  Навіть думати про це не хотів.

 На ранок я допитував охоронця щодо того джипа.  Зрозуміло, що менти ні чорта за цей час не знайшли.  Та й Петька бачив тільки, як той різко вискочив з-за рогу і наче йшов на таран.  Врізався в них збоку і закарбувався в стіну будівлі, потім різко здав назад і зник.  Судячи з усього, джип був досить значних розмірів, можливо, навіть броньований.  Навряд чи таких могло бути багато по місту.  Я подзвонив своїм людям, дав вказівку переглянути всі камери спостереження.  Якщо вони є на самій вулиці і, можливо, зовнішні камери в клініці.  Знайду тварюка - зарию, сам особисто живцем закопаю.  Аварія була спланована.  Хтось це зробив навмисно.  Ми з Денисовичем, начальником моєї особистої охорони, обдумали з усіх боків, що саме могло статися, і прийшли до висновку, що хтось чекав на машину, хтось точно знав, що наша машина під'їде до будівлі, так само знав приблизно, о котрій годині.

 Ось це і було дивним.  Ніхто не знав, що Аня поїде туди.  Ніхто, крім неї самої, лікаря сурдолога і, можливо, когось із її персоналу.  Але кому треба було шкодити Ані?  Може, це особиста помста Артему?  Що більше схоже на правду.  Я дав завдання Денисичу пробити всі зв'язки і знайомства Артема і другого охоронця Петьки.  Хотів поїхати знову до лікарні, як пролунав дзвінок від Регіни.

 - Я не можу знайти дівчинки.  Увесь будинок обшукала, немає її ніде.  Камери переглянули - вона нікуди не виходила.  Ворота були постійно закриті.  Ніхто не приїжджав і не виїжджав.

 - Скільки часу ви вже не можете її знайти?

 - З ночі.  Спочатку вона бігала по будинку, заглядала в очі охоронцям, прибігала до мене.  Істи відмовилася.  Я її спати укласти намагалася, але вона просто дивилася в стелю і не реагувала на мене.  Я вийшла, щоб принести їй чай з м'ятою, а коли ввійшла, її вже в кімнаті не було.  Ми всю ніч її шукали і весь ранок.

 Я поїхав додому.  Не знаю, чому, але всередині все стислося в якийсь огидний вузол.  Адже ми зовсім про неї забули - про маленьку дівчинку, яка не може розмовляти, кричати, голосно плакати.  Ніхто не сказав їй, де її мати, ніхто не заспокоїв її.  Я поняття не мав, як сказати їй про аварію.  Я взагалі не знав, як з нею спілкуватися і що їй говорити.  Я ніколи раніше не проводив час із дітьми.  Після розлучення з Анею я взагалі їх уникав, як тільки міг.