Ребекка - Дафна дю Мор'є

— За мною, Джеспере! — гукнула я. — Біжи, біжи за мною, ну ж бо! Невже не можеш?

Охоплена злістю, я, мов дикунка, помчала по траві, в очах мені стояли гіркі сльози, а Джеспер стрибав коло моїх ніг та істерично гавкав.

Невдовзі новина про влаштування балу-маскараду розійшлася повсюдно. Очі моєї покоївки Клеріс сяяли від захвату, вона не здатна була говорити ні про що інше. Від неї я дізналася, що загалом прислуга зраділа.

— Містер Фріс каже, що все буде, як у старі часи, — охоче розповідала Клеріс. — Я чула, як уранці він говорив це Еліс у коридорі. А що ви одягнете, мадам?

— Не знаю, Клеріс, не можу придумати, — сказала я.

— Моя мати просить, щоб я їй обов’язково про все розказала, — мовила Клеріс. — Вона пам’ятає останній бал у Мендерлеї та ніяк про нього не забуде. Братимете костюм у Лондоні напрокат?

— Я ще не вирішила, Клеріс, — відказала я. — Але я тобі ось що скажу. Коли вирішу, то розповім про це лише тобі й більше нікому. Це буде нашою страшною таємницею.

— О, мадам, як цікаво! — видихнула Клеріс. — Я вже не можу цього дочекатися.

Мені хотілося дізнатись, як зреагувала на ці новини місіс Денверз. Від того дня я боялася навіть чути її голос у слухавці внутрішнього телефону й використовувала Роберта як посередника, щоб позбутися необхідності спілкуватися з нею особисто. Я ніяк не могла забути вираз її обличчя, коли вона вийшла з бібліотеки після тієї розмови з Максимом. Дякувати Богу, вона не бачила, як я ховалася на хорах. А ще мені було цікаво, чи не вважає місіс Денверз, що про візит Февелла розповіла Максиму я. Якщо так, то вона, мабуть, ненавидітиме мене ще дужче, ніж раніше. Я здригнулася, пригадавши дотик її долоні до моєї руки й той жахливий лагідний, вкрадливий голос у мене над вухом. Я воліла геть усе забути про той день. Саме тому й не розмовляла з нею, навіть по телефону.

Почалися приготування до балу. Схоже, все робили в конторі маєтку. Максим і Френк збиралися там щоранку. Як Френк і казав, мені ні про що не доводилося турбуватись. Навряд чи я наклеїла бодай одну марку. Але мене почала охоплювати паніка з приводу свого костюма. Я почувалася такою слабкою через те, що неспроможна була нічого вигадати, і постійно згадувала про всіх тих людей, які мали до нас завітати з Керріта й усіх околиць, про дружину єпископа, якій так сподобався останній бал, про Беатріс і Джайлза, про цю набридливу леді Кроуен і ще безліч інших людей, яких я не знала і які ніколи мене не бачили, — усі вони знайдуть що покритикувати, усім їм буде цікаво, на що я здатна. Врешті-решт я в розпачі згадала про книжки, весільний подарунок Беатріс, і якось уранці всілася в бібліотеці й почала гортати сторінки, покладаючи на них свою останню надію, у нестямі розглядаючи одну ілюстрацію за іншою. Здавалося, що мені нічого не пасуватиме, усі вони були такі вигадливі та претензійні, ці розкішні оксамитові й шовкові вбрання з репродукцій Рубенса, Рембрандта та інших. Я взяла аркуш паперу та олівець і перемалювала одне чи два з них, проте вони мені не сподобались, тож я з відразою викинула ескізи в кошик для паперів і більше про них не згадувала.

Увечері, коли я саме перевдягалася до вечері, в мою спальню хтось постукав. Вирішивши, що це Клеріс, я крикнула: «Увійдіть!» Двері відчинилися, однак то виявилася не Клеріс. На порозі стояла місіс Денверз. У руці вона тримала аркуш паперу.

— Сподіваюсь, ви вибачите мені за те, що я вас потурбувала, — промовила вона, — але я не була впевнена, чи ви дійсно вирішили викинути ці малюнки. Наприкінці кожного дня мені завжди приносять усі кошики для паперів, аби я перевірила, чи в них випадково не потрапило щось цінне. Роберт сказав, що це знайшли в бібліотечному кошику.

Від одного її вигляду мені за спиною аж морозом сипнуло, і спершу я не здатна була вимовити й слова. Вона простягнула мені аркуш, щоб я змогла його роздивитися. Це був мій вранішній ескіз.

— Ні, місіс Денверз, — за якусь мить сказала я, — це можна викинути. Це лише грубий ескіз. Він мені не потрібний.

— Гаразд, — мовила вона. — Я подумала, що краще запитати вас особисто, щоб уникнути будь-яких непорозумінь.

— Так, — відповіла я. — Так, звісно.

Я думала, що місіс Денверз розвернеться й піде, проте вона продовжувала стояти біля дверей.

— Отже, ви досі не вирішили, що одягнете? — запитала вона.

Її голос звучав так, наче вона відчувала якесь дивне задоволення. Вочевидь, вона якимось чином дізналася про мої сумніви від Клеріс.

— Ні, — відповіла я. — Ще не вирішила.

Місіс Денверз продовжувала за мною спостерігати, тримаючи руку на ручці дверей.

— Чому б вам не взяти за приклад одну з картин на хорах? — поцікавилась вона.

Я вдала, що підпилюю нігті. Вони були закороткі й занадто ламкі, утім я мала щось робити, щоб не дивитися на місіс Денверз.

— Так, можливо, поміркую над цим, — промовила я.

Мені й самій стало цікаво, чому ця ідея не спала мені на думку раніше. Це ж було очевидним і пречудовим розв’язанням моєї проблеми.

Проте мені не хотілося, щоб вона про це знала. Я продовжувала підпилювати свої нігті.

— Усі картини на хорах можуть слугувати прикладами гарних костюмів, — сказала місіс Денверз, — зокрема портрет юної леді в білому, з капелюхом у руці. Дивно, що містер де Вінтер не присвячує бал певній епосі, щоб усі мали більш-менш однаковий вигляд і були відповідно одягнені. Мені ніколи не подобалося бачити, як клоун танцює з напудреною дамою в мушках.

— Деякі люди люблять різноманітність, — зауважила я. — На їхню думку, так веселіше.

— Мені таке не подобається.

Голос місіс Денверз звучав на диво дружньо, і я подумала, навіщо вона завдала собі клопоту особисто зайти до мене з цим викинутим малюнком? Невже нарешті вирішила зі мною заприятелювати? Чи, може, вона зрозуміла, що про Февелла Максиму розповіла не я, і в такий спосіб хотіла