Ребекка - Дафна дю Мор'є
Він відповів не одразу. До кімнати зайшов Фріс і замінив тарілки. Перед тим як знову заговорити, Максим почекав, доки Фріс зникне за ширмою та вийде крізь службові двері.
— Коли я вперше тебе побачив, у тебе був особливий вираз обличчя, — повільно проказав він, — і він досі в тебе є. Я не збираюся його описувати, не знаю як. Але це була одна з причин, чому я з тобою одружився. А щойно, коли ти розігрувала свою дивну виставу, цей вираз зник. На його місці з’явилося щось інше.
— Що саме? Поясни мені, Максиме, — палко попрохала я.
Якийсь час він дивився на мене, піднявши брови, і тихенько насвистував.
— Послухай, люба, чи забороняли тобі в дитинстві читати деякі книжки і чи твій батько закривав їх від тебе на ключ?
— Так, — відповіла я.
— Що ж. Зрештою, чоловік не надто відрізняється від батька. Існують речі, про які, на мою думку, тобі краще не знати. Ліпше тримати їх під замком. Ось і все. А тепер доїдай свої персики, і більше ніяких запитань, інакше поставлю тебе в куток!
— Як би мені хотілося, щоб ти не ставився до мене, як до шестирічної! — мовила я.
— І як же ти хочеш, щоб я до тебе ставився?
— Так, як інші чоловіки ставляться до своїх дружин.
— Лупцював? Ти це маєш на увазі?
— Не мели дурниць. Чому ти з усього жартуєш?
— Я не жартую. Я серйозний, як ніколи.
— Ні, неправда. Я ж бачу по твоїх очах. Ти постійно зі мною граєшся, ніби я дурненька маленька дівчинка.
— Аліса в Країні Див. Непогана була ідея. Ти вже купила собі пасок і стрічку для волосся?
— Я тебе попереджаю. Ти очам своїм не повіриш, коли побачиш мій костюм!
— Безумовно. А тепер їж свій персик і не говори з набитим ротом. Після вечері мені ще треба написати купу листів.
Він не чекав, доки я закінчу. Підвівся, походив кімнатою й попросив Фріса принести каву до бібліотеки. Я сиділа насуплена, жуючи якомога повільніше, сподіваючись затримати й роздратувати його, проте Фріс не став зважати на мене та мій персик — він виніс каву одразу, і Максим пішов до бібліотеки сам.
Доївши, я зійшла сходами на хори для менестрелів, щоб поглянути на картини. Звісно, на той час вони вже були добре мені відомі, утім я ніколи не вивчала їх, щоб відтворити одне з убрань для маскараду. Авжеж, місіс Денверз мала рацію. Якою ж я була дурепою, що не подумала про це раніше! Мені завжди подобалася ця дівчина в білому з капелюхом у руці. Це була робота Реберна, портрет Керолайн де Вінтер, сестри Максимового прапрапрадіда. Вона вийшла заміж за впливового політика з партії Вігів і впродовж багатьох років була знаною лондонською красунею. Однак портрет написали раніше, ще до того, як вона одружилась. Білу сукню відтворити легко. Рукави з буфами, волани та невеличкий ліф. Із капелюхом може бути дещо складніше, до того ж мені доведеться надіти перуку. Моє пряме волосся нізащо не вдасться так закрутити. Можливо, ці Воче з Лондона, про яких мені розповіла місіс Денверз, зможуть зробити все, що треба. Я надішлю їм свої мірки, замальовку портрета й накажу точно її скопіювати.
Яке ж полегшення, що я нарешті все вирішила! Аж від серця відлягло. Я почала ледь не з нетерпінням чекати на бал. Зрештою, може, мені вдасться насолодитись ним так само, як і юній Клеріс.
Я написала кравцям уранці, доклавши до листа замальовку портрета, й отримала відповідь, у якій вони запевнили, що матимуть за честь виконати моє вельми цінне для них замовлення, візьмуться за нього негайно й також зможуть зробити мені перуку.
Від захвату Клеріс ледь тримала себе в руках, і з наближенням величної дати мене теж починала охоплювати святкова лихоманка. Під вечір мали приїхати Джайлз і Беатріс, але більше, дякувати Богу, ніхто, хоча спершу й очікували, що на обід завітає купа гостей. Я уявляла, що на честь свята ми влаштуємо грандіозний прийом, проте Максим вирішив цього не робити. «Бал і так вимагатиме від нас достатньо зусиль», — мовив він, і я задумалась, чи зробив Максим це лише заради мене, а чи, як він і казав, юрба гостей справді наганяла на нього нудьгу. Я стільки чула про колишні прийоми в Мендерлеї, під час яких через тисняву люди вкладалися спати у ванних і на диванах. А тепер у цьому величезному будинку ми перебували самі, і єдиними нашими гістьми мали бути лише Беатріс і Джайлз.
У будинку запанувала атмосфера очікування. Прийшли робітники, щоб застелити в залі підлогу для танців, у головній вітальні пересунули деякі меблі, щоб можна було поставити під стінами довгі фуршетні столи. На терасі та в трояндовому саду повісили гірлянди, скрізь було видно, що відбуваються приготування до балу. Усюди працювали робітники з маєтку, і майже щодня Френк навідувався до нас на ланч. Слуги говорили лише про бал, а Фріс походжав із таким виглядом, немовби проведення всього вечора залежатиме виключно від нього. Роберт був доволі розгублений і весь час про щось забував — то не постелить до ланчу серветки, то не передасть овочі. Він завжди мав стривожений вираз обличчя, такий, як у людини, котра переймається, щоб не спізнитися на потяг. Собаки виглядали жалюгідно. Джеспер плентався залою, підібгавши хвоста, і кидався на всіх робітників, які траплялися йому на очі. Часом він стояв на терасі й дурнувато гавкав, а тоді щодуху мчав на інший кінець галявини й знавісніло жер траву. Місіс Денверз не нав’язувала свого товариства, утім я постійно відчувала її присутність. Її голос я чула у вітальні, коли робітники приходили розставляти столи, вона роздавала вказівки, коли стелили підлогу в залі. Куди б я не зайшла, вона завжди щойно була там; я помічала, як за дверима зникав краєчок її спідниці, або чула на сходах звук її кроків. Я ж почувалася нікчемою й ні до чого не здатною. Лише стояла без діла, плутаючись у всіх під ногами.
— Перепрошую, мадам, — чувся позаду голос, і повз мене проходив чоловік, він, вибачаючись, усміхався, несучи на спині два стільці, піт градом котився йому з чола.
— Вибачте, будь ласка, — казала я, хутко відходячи вбік, а тоді, щоб виправдати своє неробство, додавала: — Чи можу я вам
