Ребекка - Дафна дю Мор'є

Ми вийшли на терасу, усі обговорювали майбутній бал та зручні дати, і згодом — від чого мені надзвичайно полегшало — гості, які приїхали на автомобілях, вирішили, що їм час повертатися, а ті, хто прийшли пішки, полишили нас також, оскільки їх запропонували підвезти. Я повернулася до вітальні й випила ще одну чашку чаю, якою мені вдалося насолодитися по-справжньому, оскільки мене вже не обтяжувала присутність гостей; до кімнати зайшов Френк, удвох ми розкришили рештки булочок і з’їли їх, почуваючись змовниками.

Максим жбурляв Джесперові палички на галявині. Цікаво, чи всіх охоплює така радість, щойно від них їдуть гості? Спочатку ми взагалі не згадували про бал, і лише допивши свою чашку чаю й витерши липкі пальці серветкою, я запитала у Френка:

— Що ви насправді думаєте про цей маскарад?

Той повагався, краєм ока позираючи крізь вікно на Максима.

— Не знаю, — сказав він. — Максим наче не заперечував, чи не так?

— Навряд чи він міг вчинити інакше, — мовила я. — Яка ж ця леді Кроуен набридлива! Ви справді вважаєте, що всі довкола тільки те й роблять, що говорять і мріють про бал-маскарад у Мендерлеї?

— На мою думку, усі були б раді якому-небудь видовищу, — відповів Френк. — Знаєте, ми тут досить традиційно ставимося до таких речей. Чесно кажучи, не думаю, що леді Кроуен перебільшувала, коли казала, що на вашу честь варто влаштувати якесь святкування. Зрештою, місіс де Вінтер, ви — наречена.

Як помпезно й дурнувато це прозвучало! Як би мені хотілося, щоб Френк не завжди поводився настільки коректно!

— Я не наречена, — мовила я. — У мене не було навіть справжнього весілля. Ні білої сукні, ні флердоранжу, ні дружок. Я не хочу, щоб на мою честь влаштовували якісь дурнуваті танці.

— Мендерлей en fête[6] надзвичайно прекрасний, — сказав Френк. — Вам обов’язково сподобається. До того ж вам нічим не доведеться перейматись. Просто приймати гостей, а у цьому ж немає нічого такого. Хіба, можливо, погодитесь зі мною потанцювати?

Милий Френк. Мені так подобалася ця його дещо церемонна галантність.

— Я не танцюватиму ні з ким, окрім вас і Максима.

— Але це буде геть неправильно, — серйозно мовив Френк. — Інші дуже образяться. Ви мусите танцювати з усіма, хто вас запросить.

Я відвернулась, щоб приховати усмішку. Мене завжди веселило те, що він не здогадувався, коли над ним жартують.

— Чи вважаєте ви, що леді Кроуен мала рацію, запропонувавши мені вбратися дрезденською пастушкою? — хитро запитала я.

Він серйозно, без тіні посмішки, поглянув на мене.

— Так, — відповів Френк. — Я думаю, вам дійсно личило б.

Я розреготалась.

— О, дорогий мій Френку, як же я вас люблю! — сказала я, і він почервонів, дещо шокований моєю імпульсивною реплікою і трохи ображений моїм сміхом.

— Не бачу в цьому нічого смішного, — холодно промовив Френк.

Максим підійшов до вікна, коло його ніг витанцьовував Джеспер.

— Що у вас тут такого веселого? — поцікавився він.

— Френк такий галантний, — сказала я. — Він думає, що в ідеї костюма дрезденської пастушки, яку запропонувала леді Кроуен, немає нічого смішного.

— Леді Кроуен — ходяча халепа, — мовив Максим. — Якби їй самій довелося писати всі запрошення та організовувати свято, ентузіазму в неї було б набагато менше. Утім так завжди. Місцеві дивляться на Мендерлей, як на цирк, і лише чекають, щоб ми розважили їх виставою. Схоже, доведеться запросити все графство.

— У мене в конторі збереглися всі записи, — згадав Френк. — Насправді роботи не так уже й багато. Найдовше — клеїти марки.

— Це ми довіримо тобі, — усміхаючись, сказав мені Максим.

— О, це ми зробимо в конторі, — заперечив Френк. — Місіс де Вінтер узагалі не доведеться ні про що турбуватися.

Цікаво, що б вони сказали, якби я зненацька виголосила своє бажання подбати про все самотужки. Припускаю, засміялися б, а відтак заговорили б про щось інше. Звісно, звільнення від відповідальності мене тішило, проте я почувалася ще більш незугарною через те, що мене вважали неспроможною навіть клеїти марки. Я подумала про письмовий стіл у ранковій вітальні, полички, підписані гострим похилим почерком.

— А як уберешся ти? — запитала я Максима.

— Я ніколи не перевдягаюся на маскарад, — відказав він. — Це ж єдиний привілей господаря, хіба ні, Френку?

— Але ж і я не можу одягтися дрезденською пастушкою, — мовила я. — На Бога, що ж мені робити? Я не надто знаюся на костюмах.

— Пов’яжи волосся стрічкою — і будеш Алісою в Країні Див, — лагідно проказав Максим. — Ти й зараз на неї схожа, коли тримаєш у роті пальця.

— Не будь таким грубіяном. Я знаю, що в мене пряме волосся, проте не аж таке. Я тобі ось що скажу. Ви з Френком очам своїм не повірите. Ви мене не впізнаєте.

— Якщо ти не маститимеш чорною фарбою обличчя й не вдаватимеш із себе мавпу, роби що хочеш, — мовив Максим.

— Отже, домовились, — відповіла я. — Я триматиму свій костюм у таємниці аж до останнього моменту, і ви нічого про нього не знатимете. Ходімо, Джеспере! Яка нам різниця, що вони кажуть?

Виходячи в сад, я почула, як Максим засміявся й щось сказав Френку, але не розчула, що саме.

Як би я хотіла, щоб він не поводився зі мною, наче з дитиною, і до того ж зіпсованою, яку час від часу плескають по плечі, але частіше про неї забувають і кажуть іти погратися. Як же я хотіла, аби сталося щось таке, що показало б мене мудрішою, дорослішою.

Невже так відбуватиметься завжди? Він — десь далеко попереду, із почуттями, які я не в змозі розділити, із таємницями, про які мені нічого не відомо? Невже ми ніколи не будемо разом, як чоловік із дружиною, не стоятимемо пліч-о-пліч, рука в руці, коли між нами більше не зяятиме провалля? Я не хотіла бути дитиною. Мені хотілося бути його дружиною, його матір’ю, хотілося бути старою.

Я стояла на терасі, гризучи нігті, позираючи вниз, на море, і вдвадцяте за день задумалася над тим, чи наказував Максим тримати ті кімнати в західному крилі умебльованими й неторканими. Мені