Ребекка - Дафна дю Мор'є

— Ледь змогла отримати сьогодні окріп, — поскаржилася вона Беатріс. — Стільки мороки. Вони роблять чай перестояним. Постійно їм про це кажу. А вони не слухають.

— О, вся прислуга однакова, — відповіла Беатріс. — Я вже припинила нагадувати — це безнадійно.

Старенька помішувала чай ложкою, її погляд блукав десь дуже далеко. Як би я хотіла знати, про що вона думає!

— В Італії погода була гарна? — поцікавилась медсестра.

— Так, було дуже тепло, — відповіла я.

Беатріс розвернулася до бабусі.

— Вона каже, що під час їхнього медового місяця в Італії була чудова погода. Максим добряче засмаг.

— А чому Максим сьогодні не приїхав? — запитала старенька.

— Люба, ми ж вам казали. Максим поїхав до Лондона, — роздратовано нагадала Беатріс. — На якийсь званий обід. Джайлз також туди поїхав.

— О, зрозуміло. Чому ж ти сказала, що Максим був у Італії? — запитала стара леді.

— Він там був, бабусю. У квітні. А тепер вони повернулись у Мендерлей.

Знизавши плечима, вона поглянула на медсестру.

— Містер і місіс де Вінтер тепер у Мендерлеї, — повторила та.

— Цього місяця там так гарно, — сказала я, посуваючись до Максимової бабусі ближче. — Зараз саме цвітуть троянди. Треба було вам кілька привезти.

— Так, я люблю троянди, — невиразно промовила стара, а тоді, зблизька придивляючись до мене своїми каламутними блакитними очима, запитала: — А ви також живете в Мендерлеї?

Я ковтнула клубок у горлі. На короткий час запала тиша. Беатріс порушила її своїм гучним роздратованим голосом:

— Бабусю, люба моя, ви ж прекрасно знаєте, що вона тепер там живе. Вони з Максимом одружилися.

Я зауважила, що медсестра поставила свою чашку з чаєм і кинула швидкий погляд на стареньку. Та втомлено опустилася на подушки, посмикуючи шаль, у неї почали тремтіти губи.

— Ви всі забагато говорите. Я не розумію.

Потому вона знову поглянула на мене, насупилась і похитала головою.

— Хто ви, люба? Я вас раніше не бачила? Ваше обличчя мені незнайоме. Я не пригадую, щоб зустрічала вас у Мендерлеї. Бі, хто це дитя? Чому Максим не привіз Ребекку? Я так люблю Ребекку. Де моя дорога Ребекка?

Запала тривала напружена мовчанка. Я відчувала, як палали мої щоки. Медсестра хутко схопилась на ноги й підійшла до візка.

— Я хочу побачити Ребекку, — повторювала старенька. — Що ви зробили з Ребеккою?

Беатріс незграбно встала з-за столу, сколихнувши чашки й блюдця. Вона також дуже почервоніла, у неї смикались губи.

— Думаю, вам ліпше піти, місіс Лейсі, — промовила схвильована медсестра. — Схоже, вона стомилась, а коли починає отак марити, це може тривати кілька годин. Час від часу вона розпаляється, як зараз. Дуже прикро, що це сталося сьогодні. Впевнена, ви поставитесь до цього з розумінням, місіс де Вінтер, чи не так? — виправдовуючись, вона повернулася до мене.

— Звісно, — швидко погодилась я, — нам краще поїхати.

Ми з Беатріс почали шукати свої сумочки та рукавички. Медсестра знову повернулася до своєї пацієнтки.

— То про що це ви? Хочете скуштувати чудовий сандвіч із настурцією, який я приготувала спеціально для вас?

— Де Ребекка? Чому не приїздить Максим і не привозить Ребекку? — почувся тонкий невдоволений голос.

Проминувши вітальню та залу, ми вийшли вхідними дверима надвір. Беатріс без жодних слів завела машину. Ми рушили гладенькою вкритою гравієм алеєю й виїхали за білу браму.

Я дивилася перед себе на дорогу. Особисто мене все це не стурбувало. Я б не переймалася, аби побувала там сама. Я хвилювалася за Беатріс.

Їй усе це здалося таким огидним і недолугим.

Вона заговорила до мене, коли ми виїхали з села.

— Люба, — почала Беатріс, — мені страшенно прикро. Я не знаю, що й сказати.

— Не кажіть нісенітниць, Беатріс, — квапливо заперечила я, — це нічого не значить. Усе гаразд.

— Я й гадки не мала, що вона так зробить, — мовила Беатріс. — Інакше я б ніколи й не подумала вас до неї повезти. Дуже прошу мені вибачити.

— Вам нема за що вибачатися. Будь ласка, облишмо це.

— Я нічого не розумію. Їй було все про вас відомо. Я писала їй і розповідала, та й Максим також. Вона так цікавилася вашим весіллям за кордоном.

— Ви забуваєте, яка вона стара, — сказала я. — Чому вона має пам’ятати? Вона не пов’язує мене з Максимом. Для неї з ним пов’язана лише Ребекка.

Далі ми їхали мовчки. Коли я знову опинилась в автомобілі, мені аж полегшало. Мене зовсім не турбували швидка їзда та заноси на поворотах.

— Я й забула, що вона так любила Ребекку, — повільно проказала Беатріс. — Яка ж я дурна, що не передбачила чогось такого! Здається, вона не цілком зрозуміла, що стався нещасний випадок. О Господи, який жахливий день! Що ви тільки про мене подумаєте?

— Прошу вас, Беатріс, припиніть. Я ж кажу вам, мені однаково.

— Ребекка постійно з нею носилась. І запрошувала стареньку в Мендерлей. Бідолашна бабуся тоді була набагато жвавішою. Вона реготала з усього, що б їй Ребекка не сказала. Звісно, та завжди добре вміла розвеселити, і стара це в ній любила. Вона — я маю на увазі Ребекка — володіла надзвичайним даром приваблювати до себе людей; чоловіків, жінок, дітей, собак. Гадаю, старенька ніколи її не забуде. Ах, люба, за такий день ви мені не подякуєте.

— Мені однаково, однаково, — автоматично повторювала я. Якби ж тільки Беатріс облишила цю тему! Мене це не цікавило. Врешті-решт, яке це мало значення? Що взагалі мало значення?

— Джайлз дуже засмутиться, — сказала Беатріс. — Він звинувачуватиме мене в тому, що я вас туди повезла. «Який ідіотизм, Бі!» Я вже чую, як він це каже. На мене чекає добряча сварка.

— Не кажіть йому про це взагалі, — мовила я. — Було б краще, якби ми про це забули. Цю історію почнуть переповідати й роздувати.

— Джайлз зрозуміє, що щось негаразд, лишень поглянувши на моє обличчя. Мені ніколи нічого не вдавалося від нього приховати.

Я змовчала. Я розуміла, як ця історія поширюватиметься колом їхніх найближчих друзів. Я вже могла уявити собі невеличке товариство, що збереться на недільний ланч. Круглі очі, нашорошені вуха, зітхання й вигуки: «Боже