Ребекка - Дафна дю Мор'є
— Як мило, — мовила я.
— Ми говоримо про малювання, — прокричала бабусі Беатріс. — А ви й не знали, що в нашій родині є художник, чи не так?
— Хто художник? — перепитала старенька. — Не знаю ніяких художників.
— Ваша нова онука, — сказала Беатріс. — Запитайте, що я подарувала їй на весілля?
Я усміхнулась, чекаючи на запитання. Стара леді повернула до мене голову.
— Про ще це говорить Бі? — запитала вона. — Я й не знала, що ви художниця. У нашій родині ніколи не було художників.
— Беатріс пожартувала, — пояснила я. — Звісно ж, я не справжня художниця. Просто люблю малювати. Я ніколи цьому не вчилась. Беатріс подарувала мені кілька гарних книжок.
— О, — доволі збентежено відказала старенька. — Беатріс подарувала вам книжки? Але ж це, як возити вугілля до Ньюкасла, хіба ні? У бібліотеці Мендерлея стільки книжок!
Вона щиро засміялась зі свого жарту. Ми всі до неї доєднались. Я сподівалась, що на цьому тему облишать, але Беатріс не вгавала.
— Бабусю, ви не розумієте, — казала вона. — То не звичайні книжки. То книжки про мистецтво. Чотири томи.
Медсестра нахилилася вперед, щоб і собі вставити слово.
— Місіс Лейсі намагається пояснити, що місіс де Вінтер захоплюється малюванням. Тому вона подарувала їй на весілля чотири гарні томи про живопис.
— Яке безглуздя! — сказала бабуся. — Не думаю, що книжки годяться для весільного подарунка. Коли я виходила заміж, ніхто не дарував мені книжок. А якби й подарували, я б нізащо їх не читала.
Вона знову засміялась. Беатріс здавалася ображеною. Щоб трохи її підбадьорити, я їй усміхнулась. Не думаю, що вона помітила. Медсестра повернулася до в’язання.
— Я хочу чаю, — пробуркотіла старенька, — хіба ще немає пів на п’яту? Чому Нора не несе мені чаю?
— Що? Після такого великого ланчу ми знову зголодніли? — запитала медсестра, підводячись із місця й весело усміхаючись своїй підопічній.
Я неабияк стомилась і подумала, сама вражена власною безсердечністю, чому старі люди іноді так напружують? Вони гірші, ніж маленькі діти й цуценята, бо з ними треба поводитися ввічливо. Я сиділа, склавши руки на колінах, готова погоджуватися з усім, що б хто не сказав. Медсестра збивала подушки та поправляла шалі.
Максимова бабуся терпляче очікувала. Вона заплющила очі, наче й сама стомилась. Тепер стара була схожа на Максима ще більше, ніж раніше. Я уявляла, якою вона була в молодості; висока й вродлива, вона йшла до стаєнь Мендерлея з цукром у кишенях, притримуючи довгу спідницю, щоб не забруднити її. В мене перед очима постала осина талія, високий комір, я чула, як вона замовляє карету на другу годину дня. Тепер усе це для неї закінчилося, все минуло. Її чоловік помер сорок років тому, п’ятнадцять років як не стало її сина. Їй доводиться жити в цьому світлому будинку з червоними фронтонами під наглядом медсестри, чекаючи, доки смерть прийде й по неї. Як мало нам відомо про почуття старих людей, подумала я. Дітей ми розуміємо, розуміємо їхні страхи, надії й вигадки. Вчора я сама була дитиною. Я цього не забула. Але бабуся Максима, яка сиділа ось тут, укрита шаллю, нещасна сліпа, що відчувала, про що думала? Чи знала вона, що Беатріс позіхала й поглядала на свій годинник? Чи здогадувалась, що ми приїхали до неї, бо вважали, що так правильно, що це — наш обов’язок, щоб, повернувшись додому, Беатріс могла сказати: «Ну от, тепер упродовж трьох місяців совість мене не мучитиме».
Чи думала вона про Мендерлей? Чи згадувала, як сиділа за столом у їдальні на тому місці, де тепер сиділа я? Чи пила вона чай під каштаном, як і я? Чи все це забулося й відійшло геть, невже за цим спокійним блідим обличчям не ховалося нічого, крім легкого болю та незрозумілої незначної незручності, невиразної вдячності, коли гріло сонце, здригання, коли віяв холодний вітер?
Мені захотілося взяти її обличчя у свої долоні та стерти з неї всі ці роки. Захотілося побачити її молодою, якою вона колись була, з рум’яним обличчям і каштановим волоссям, такою ж кмітливою й жвавою, як Беатріс, що ось тут поруч розповідала про свої успіхи на полюванні, гончаків, коней. А не такою, яка сиділа із заплющеними очима, доки медсестра збивала їй під голову подушки.
— А знаєте, на нас сьогодні очікує щось смачненьке, — проказала медсестра, — сандвічі з настурцією. Ми ж любимо настурцію, так?
— Хіба сьогодні день настурції? — запитала Максимова бабуся, піднявши з подушок голову й позираючи на двері. — Ви мені цього не казали. Чому Нора не несе чаю?
— Я б не погодилась працювати на вашому місці, сестро, навіть якби мені платили тисячу фунтів щодня, — пошепки мовила Беатріс.
— О, я до цього звикла, місіс Лейсі, — усміхнулась медсестра, — розумієте, мені тут дуже комфортно. Звісно, в нас трапляються погані дні, але може бути й набагато гірше. З нею дуже легко, на відміну від деяких пацієнтів. Та й прислуга поводиться дуже люб’язно, а це насправді найголовніше. А ось і Нора.
Покоївка принесла стіл із розсувними ніжками та відкидною кришкою й білосніжну скатертину.
— Ну й забарилася ж ти, Норо, — пробуркотіла стара леді.
— Лише щойно пробило пів на п’яту, мадам, — особливим, веселим і радісним тоном, таким, як у медсестри, відказала Нора.
Цікаво, чи зауважила Максимова бабуся, що люди спілкуються з нею таким чином. Мені стало цікаво, коли вони зробили так уперше й чи вона помітила це тоді. Можливо, вона сказала собі: «Вони думають, що я старію. Яке безглуздя!» — а згодом помалу звикла, й тепер їй здавалося, що вони поводилися так завжди, це стало частиною її світу. Але куди ж поділась та молода жінка з каштановим волоссям та осиною талією, яка годувала коней цукром?
Ми підсунули стільці до столу та взялися за сандвічі з настурцією. Для старої медсестра готувала їх за особливим рецептом.
— Ось, невже не смакота? — промовила вона.
Я побачила, як спокійним безтурботним обличчям промайнула усмішка.
— Мені подобаються дні настурції, — сказала старенька.
Чай виявився надто