Ребекка - Дафна дю Мор'є

— У вас не надто гарний вигляд, — одразу ж сказала вона, оглянувши мене з ніг до голови, — занадто схудли на обличчі й геть зблідли. Що трапилося?

— Нічого, — боязко відповіла я, добре знаючи про недоліки свого обличчя. — Я ніколи не була рум’яною.

— Дурниці! — заперечила вона. — Коли ми бачились минулого разу, ви виглядали зовсім по-іншому.

— Мабуть, зникла італійська засмага, — мовила я, сідаючи до машини.

— Гм… — коротко мугикнула вона. — Ви така ж, як і Максим. Терпіти не можете, коли хтось критикує ваше здоров’я. Хрясніть дверцятами сильніше, інакше вони не зачиняються.

Ми поїхали по алеї й завернули за ріг, помчавши трохи зашвидко.

— Ви, часом, не чекаєте на дитину? — запитала вона, зиркнувши на мене своїми карими яструбиними очима.

— Ні, — збентежено відповіла я. — Ні, не думаю.

— Вранці не нудить? Нічого такого не відчуваєте?

— Ні.

— О, ну що ж, звісно, такі симптоми не обов’язкові. Я й оком не моргнула, коли була вагітною Роджером. Почувалася здоровою, як корова, усі дев’ять місяців. Грала в гольф за день до пологів. Знаєте, нема чого соромитися природних речей. Якщо ви щось підозрюєте, краще мені скажіть.

— Ні, справді, Беатріс, — мовила я, — мені нема чого вам розповісти.

— Мушу сказати, я маю надію, що ви невдовзі народите Максимові сина й спадкоємця. Для нього це було б неабиякою розрадою. Сподіваюсь, ви нічого не робите, щоб цьому запобігти.

— Звісно, ні, — сказала я. Яка дивна розмова!

— О, не хвилюйтесь, — проказала вона. — Вам не варто зважати на все, що я кажу. Зрештою, нині молоді дружини здатні на що завгодно. Збіса прикро застрягнути вдома з немовлям і пропустити перший сезон полювання. Цього майже достатньо, щоб зруйнувати шлюб, якщо і чоловік, і дружина обожнюють полювання. Втім це не ваш випадок. Малюванню діти не заважають. До речі, як малюється?

— Боюсь, я не надто багато встигла зробити за цей час.

— О, невже? Але й погода гарна, можна сидіти надворі. Вам треба лише складаний стілець і коробка олівців, чи не так? Скажіть, вас зацікавили ті книжки, які я вам надіслала?

— Так, звичайно, — подякувала я. — Це був дуже милий подарунок, Беатріс.

Вона була задоволена.

— Рада, що вони вам сподобались.

Автомобіль мчав уперед. Вона постійно тиснула на газ і минала всі повороти під гострим кутом. Двоє автомобілістів, яких ми проминали, розлючено зиркали з вікон, доки ми пролітали повз, а один пішохід у провулку погрозив їй тростиною. Мені стало за неї соромно. Втім Беатріс, здається, нічого не помітила. Я глибше втиснулася в сидіння.

— Наступного семестра Роджер поїде до Оксфорда, — промовила вона, — одному Богу відомо, що він там робитиме. Жахлива трата часу, як на мене, і Джайлз вважає так само, але ми не змогли придумати, куди б ще його подіти. Звісно, він такий, як і ми. Його не цікавить ніщо, крім коней. Що, в біса, робить ця машина попереду? Чому ви не виставите руку, добродію? Чесно кажучи, деяких людей, які трапляються сьогодні на дорогах, варто стріляти.

Ми звернули з головної дороги, ледь не зачепивши автомобіль, що їхав попереду.

— У вас хто-небудь гостював? — поцікавилась вона.

— Ні, все було дуже тихо.

— То й на краще. Я завжди вважала великі прийоми страшенно нудними. Вам не треба буде таким перейматись, коли якось завітаєте до нас. Поряд живе багато гарних людей, і ми всі дуже добре одне одного знаємо. Обідаємо одне в одного, граємо в бридж і не цікавимося сторонніми. Ви ж граєте в бридж, правда?

— Не надто добре, Беатріс.

— О, для нас це не має значення. Головне, щоб уміли грати. Не терплю людей, які не бажають учитися. Що ще, в біса, робити між чаєм і обідом узимку? А по обіді? Не можна ж просто сидіти й розмовляти.

«Цікаво, чому?» — подумала я. Проте простіше було мовчати.

— Добре, що Роджер став достатньо дорослим, — продовжувала вона, — адже тепер він привозить до нас своїх друзів і ми дійсно добре розважаємося. Треба було вам побувати в нас минулого Різдва. Ми розгадували шаради. Люба, це було надзвичайно весело. Джайлз опинився у своїй стихії. Знаєте, він обожнює перевдягатися, а після одного-двох келихів шампанського робиться настільки кумедним, ви такого ще не бачили! Ми часто говоримо, що він не пішов за своїм покликанням, йому варто було грати на сцені.

Я подумала про Джайлза, його широке кругле обличчя та окуляри в роговій оправі. Мені було б незручно спостерігати за тим, як він намагається бути смішним, випивши шампанського.

— Він і ще один наш добрий друг, Діккі Марш, перевдягнулися жінками та співали дуетом. Який це мало стосунок до слова з шаради, ніхто так і не дізнався, але це було неважливо. Ми всі заливалися сміхом.

Я ввічливо усміхнулась.

— Уявити лишень, як смішно, — проказала я.

Я уявила собі, як усі вони надривалися від сміху у вітальні Беатріс. Усі ці друзі, які так добре одне одного знали. Роджер стане таким, як Джайлз. Згадуючи, Беатріс знову зайшлася сміхом.

— Бідолашний Джайлз, — мовила вона. — Ніколи не забуду його обличчя, коли Дік хлюпнув содової з сифона йому за шиворіт. Нас усіх охопила істерика.

Мені в душу закралося неприємне передчуття, що нас можуть запросити святкувати наступне Різдво до Беатріс. Може, мені вдасться захворіти на грип?

— Звісно, ми ніколи не ставилися до нашого акторства надто серйозно, — сказала вона. — Для нас це лише розвага. В Менедерлеї ж наразі можна влаштувати дійсно гарну виставу. Я пам’ятаю маскарад, який проводили там кілька років тому. Заради цього приїздили люди з Лондона. Звичайно, такий захід потребує надзвичайно ретельної організації.

— Так, — погодилась я.

Ненадовго вона припинила розмовляти, і ми їхали мовчки.

— Як там Максим? — згодом запитала Беатріс.

— Дуже добре, дякую, — відповіла я.

— Радий і щасливий?

— О, так. Цілком.

Її увагу привернула вузенька сільська вуличка. Я розмірковувала, чи варто розповідати їй про місіс Денверз. І чоловіка на ім’я Февелл. Однак мені не хотілося, щоб вона припустилася помилки та повідомила про це Максимові.

— Беатріс, — запитала я, — ви коли-небудь чули про чоловіка