Ребекка - Дафна дю Мор'є

— Це було її ліжко. Гарне ж ліжко, чи не так? Я завжди вкриваю його золотистим покривалом, це було її улюблене. Ось, у чохлі, її нічна сорочка. Ви ж її торкалися, правда? Цю сорочку вона востаннє вдягла перед тим, як загинути. Хочете торкнутися її ще раз?

Вона вийняла нічну сорочку з чохла і простягнула її мені.

— Потримайте її, відчуйте, — сказала вона. — Яка вона м’яка й легка, хіба ні? Я не прала її відтоді, як вона одягала її востаннє. Поклала її тут, а також пеньюар і капці, на те саме місце, куди клала їх тієї ночі, коли вона не повернулася, тієї ночі, коли вона потонула.

Місіс Денверз склала сорочку й сховала її в чохол.

— Знаєте, я все робила для неї сама, — мовила вона, знову беручи мене за руку й ведучи до пеньюару та капців. — «Ти прислуговуєш мені краще, ніж будь-хто, Денні, — казала вона. — Мені не потрібен ніхто, крім тебе». Погляньте сюди, це її пеньюар. Вона була набагато вища, ніж ви. Самі ж бачите з його довжини. Прикладіть його до себе. Він доходить вам аж до кісточок. Вона мала чудову фігуру. А ось її капці. «Кинь-но мені мої капці, Денні!» — казала вона. В неї були маленькі ніжки, як на її зріст. Засуньте-но руки в капці. Які вони маленькі й вузькі, правда ж?

Місіс Денверз силоміць натягнула капці мені на руки, не припиняючи усміхатись і спостерігати за моїми очима.

— Ви б ніколи не подумали, що вона була такою високою, чи не так? — сказала вона. — Ці капці пошиті на геть крихітну ніжку. До того ж вона була такою стрункою! Ви забували про її зріст, доки вона не ставала поруч. Точнісінько така ж висока, як і я. Втім, лежачи отут, у ліжку, з тією гривою темного волосся, яке обрамляло її обличчя, мов німб, вона здавалася зовсім крихітною.

Вона знову поставила капці на підлогу й поклала на крісло пеньюар.

— Ви вже бачили її щітки? — запитала вона, ведучи мене до туалетного столика. — Ось вони, такі ж, як тоді, коли вона ними користувалася, немиті, їх ніхто не торкався. Зазвичай я щовечора розчісувала їй волосся. «Давай-но, Денні, почешемо», — говорила вона, я ставала ось тут, біля її стільця, і щоразу впродовж двадцяти хвилин розчісувала їй волосся. А знаєте, коротку зачіску вона носила лише кілька останніх років. Коли виходила заміж, волосся сягало їй нижче пояса. Тоді його їй розчісував містер де Вінтер. Знову й знову я заходила до цієї кімнати й бачила його без піджака, з двома щітками в руках. «Сильніше, Максе, сильніше», — примовляла вона, сміючись із нього, і він робив так, як вона казала. Вони одягалися перед обідом, і в будинку було повно гостей. «Досить, інакше я спізнюсь», — говорив він, жбурляючи щітки мені й сміючись. Тоді він постійно сміявся й веселився.

Вона замовкла, все ще тримаючи руку на моєму плечі.

— Всі розсердилися на неї, коли вона підстриглась, — сказала місіс Денверз, — але вона не зважала. «Це нікого не має обходити, крім мене», — казала вона. І, звісно ж, із короткою зачіскою було набагато легше їздити верхи та ходити під вітрилом. Знаєте, її навіть намалювали верхи на коні. Один відомий художник. Ця картина висіла в Королівській академії мистецтв. Ви її бачили?

Я похитала головою.

— Ні, — відповіла я. — Ні.

— Як я розумію, її визнали картиною року, — продовжувала вона, — але містера де Вінтера це не цікавило й він не захотів привезти її в Мендерлей. Думаю, він вважав, що картина не відобразила її належним чином. Ви б хотіли побачити її одяг, чи не так?

Вона не дочекалася моєї відповіді. Провела мене до передпокою й узялася одну за одною відчиняти шафи.

— Я зберігаю її хутра тут, — промовила місіс Денверз, — міль ще до них не дісталась, та й навряд чи їй це вдасться. Я надто добре пильную. Торкніться цієї соболевої пелерини. Різдвяний подарунок містера де Вінтера. Якось вона сказала, скільки ця річ коштує, але я забула. А оцю шиншилу вона зазвичай одягала ввечері. Частенько накидала на плечі, коли вечори видавалися прохолодними. В цій шафі повно її вечірнього вбрання. А ви ж її відкривали, правда? Засувка не до кінця зачинена. Схоже, містерові де Вінтеру найбільше подобалося, коли вона вдягалася в сріблясте. Але, звісно ж, вона могла носити що завгодно, їй личив будь-який колір. А надто цей оксамит. Притуліть його до обличчя. Який м’який, чи не так? Відчуваєте? Навіть парфуми досі не вивітрилися, правда ж? Можна подумати, що вона щойно його зняла. Я завжди знала, коли вона заходила до кімнати. Відчувався аромат її парфумів. А ось, у цій шухляді, її білизна. Цей рожевий гарнітур вона ніколи й не одягнула. Звісно, коли вона загинула, то на ній були слакси й сорочка. Втім їх зірвало з неї хвилями. Коли її знайшли, через багато тижнів, на ній анічогісінько не лишилось.

Її пальці стисли мою руку. Вона нахилилась, наблизивши до мене схоже на череп обличчя, пронизуючи мене своїми темними очима.

— Вона була вщент розбита об скелі, розумієте, — прошепотіла місіс Денверз, — її прекрасне обличчя неможливо було впізнати, їй відірвало обидві руки. Її впізнав містер де Вінтер. Заради цього він поїхав до Еджкума. Сам-один. У той час він був дуже хворий, однак мусив їхати. Ніхто не міг його спинити. Навіть містер Кроулі.

Вона помовчала, не зводячи з мене погляду.

— Я ніколи не припиню себе звинувачувати в тому, що сталося, — проказала місіс Денверз. — Це я винна в тому, що того вечора мене тут не було. Я їздила в Керріт і затрималася там, оскільки місіс де Вінтер була в Лондоні й не мала повернутися аж допізна. Ось чому я й не поспішала назад. Повернувшись десь о пів на десяту, я дізналася, що вона приїхала додому за кілька хвилин до сьомої, повечеряла й знову кудись вийшла. Звісно ж, вона пішла на берег. Тоді я розхвилювалась. Вітер дув з південного заходу. Вона б нізащо не пішла, якби я