Ребекка - Дафна дю Мор'є

була вдома. Вона завжди мене слухалась. «Сьогодні ввечері я б не пливла, кепська погода», — сказала б я, і вона відповіла б: «Гаразд, Денні, стара клопотухо». І, звісно ж, ми б сіли ось тут і поговорили, вона, як завжди, розповіла б мені про все, що робила в Лондоні.

Від тиску її пальців у мене розболілася й заніміла рука. Я бачила, як щільно напнулася шкіра на її обличчі, виставивши напоказ вилиці. Під її вухами виднілися невеличкі жовті плями.

— Містер де Вінтер вечеряв у містера Кроулі, — продовжувала вона. — Я не знаю, коли він повернувся, припускаю, десь по одинадцятій. Але сильний вітер здійнявся лишень за кілька хвилин до півночі, і вона не поверталася. Я зійшла сходами донизу, проте під дверима бібліотеки не було видно світла. Я знову повернулася нагору й постукала до гардеробної. Містер де Вінтер одразу ж відповів. «Хто там? Чого вам треба?» — запитав він. Я сказала йому, що хвилююся через те, що місіс де Вінтер досі не повернулась. Він вичекав якусь мить, а тоді відчинив двері й постав переді мною у своєму халаті. «Гадаю, вона ночуватиме в хатині, — мовив він. — На вашому місці я б пішов спати. Якщо вітер не стихне, вона сюди не повернеться». Містер де Вінтер виглядав стомленим, і мені не хотілося його турбувати. Зрештою, вона провела не одну ніч у тій хатині й виходила в море за будь-якої погоди. Можливо, вона навіть нікуди не попливла, а просто вирішила заночувати в елінгу, щоб якось змінити оточення після Лондона. Я побажала містерові де Вінтеру доброї ночі та повернулася до своєї кімнати. Проте заснути мені не вдалося. Я не припиняла думати про те, що вона робить.

Місіс Денверз знову помовчала. Я більше не бажала її слухати. Мені хотілося від неї втекти, забратися з цієї кімнати.

— Я просиділа на своєму ліжку до пів на шосту, — сказала вона, — і тоді більше не змогла чекати. Я підвелася, одягла плащ і спустилася гаєм до берега. Надворі світало, досі мрячило, проте вітер уже вщух. Вийшовши на берег, я побачила у воді буй і ялик, але її човна не було…

Мені здавалося, що я й сама бачу перед собою залиту сірим вранішнім світлом бухту, відчуваю дрібні бризки на своєму обличчі і, вдивляючись у туман, вихоплюю звідти невиразні й розпливчасті обриси темного низького буя.

Місіс Денверз послабила свою хватку. Рука знову повисла вздовж її тіла. Голос утратив будь-яку виразність, набув свого жорсткого механічного повсякденного звучання.

— Удень один із рятувальних кругів прибило до Керріта, — промовила вона, — а інший наступного дня знайшли на скелях під мисом якісь краболови. Рештки такелажу також винесло на берег припливом.

Місіс Денверз відвернулася від мене та засунула шухляду. Вирівняла одну з картин на стіні. Підібрала клубочок ворсу з килима. Я стояла й спостерігала за нею, не знаючи, що мені робити.

— Тепер ви знаєте, — сказала вона, — чому містер де Вінтер більше не користується цими кімнатами. Прислухайтесь, як шумить море.

Його було чути навіть за зачиненими вікнами й віконницями; глухий похмурий рокіт хвиль, що розбивалися об білу гальку в бухті. Наразі стрімко наближався приплив, невдовзі він дістанеться берега з кам’яним елінгом.

— Він не користувався цими кімнатами з тієї самої ночі, коли вона потонула, — проказала місіс Денверз. — Він наказав винести з гардеробної всі свої речі. Ми підготували для нього одну з кімнат у кінці коридору. Проте не думаю, що йому вдавалося нормально заснути навіть там. Зазвичай він просиджував ночі в кріслі. Вранці на підлозі знаходили купу цигаркового попелу. А вдень Фріс чув, як він ходить туди-сюди по бібліотеці. Туди-сюди, туди-сюди.

Я теж побачила перед собою попіл на підлозі поряд із кріслом. Також почула його кроки; раз-два, раз-два, туди-сюди по бібліотеці… Місіс Денверз тихо зачинила двері між спальнею й передпокоєм, де ми стояли, і вимкнула світло. Мені більше не було видно ні ліжка, ні чохла з нічною сорочкою на подушці, ні туалетного столика, ні капців під кріслом. Вона перетнула передпокій, поклала руку на ручку дверей і чекала, доки я рушу вслід за нею.

— Я щодня заходжу до цих кімнат і витираю пил, — сказала місіс Денверз. — Якщо вам захочеться прийти сюди знову, просто скажіть про це мені. Подзвоніть по домашньому телефону. Я вас зрозумію. Покоївок я сюди не пускаю. Ніхто, крім мене, сюди не ходить.

Її поведінка знову зробилася улесливою, задушевною й неприємною.

Усмішка на її обличчі була вдаваною, неприродною.

— Коли містера де Вінтера не буде вдома, а ви почуватиметесь самотньо, можливо, вам захочеться прийти сюди й посидіти. Лише скажіть мені. Ці кімнати такі прекрасні. Поглянувши на їхній стан, вам би й на думку не спало, що її вже так давно нема, чи не так? Можна подумати, що вона просто ненадовго вийшла й увечері повернеться.

Я змусила себе усміхнутись. Але не могла мовити й слова. Мені пересохло й стисло в горлі.

— І не лише в цій кімнаті, — сказала вона. — В багатьох інших також. У ранковій вітальні, у залі, навіть у крихітній квітковій кімнаті. Я відчуваю її присутність скрізь. Ви також, правда?

Місіс Денверз допитливо на мене поглянула. Її голос перетворився не шепіт.

— Іноді, коли йду цим коридором, мені здається, що я чую за спиною її кроки. Швидкі, легкі. Я б нізащо не сплутала їх ні з чиїми. І в хорах для менестрелів також. Я пам’ятаю, як раніше, вечорами, вона, обіпершись об перила, оглядала залу внизу й кликала до себе собак. Мені здається, що я навіть тепер час від часу бачу її там. І неначе чую, як шурхотить її сукня, коли вона спускається сходами до вечері.

Місіс Денверз замовкла. Вона продовжувала дивитись на мене, не зводячи погляду з моїх очей.

— Як думаєте, вона бачить, як ми зараз розмовляємо? — повільно проказала вона. — Як ви вважаєте, мертві повертаються, щоб спостерігати за живими?

Я ковтнула клубок у горлі. Впилася нігтями в долоні.

— Не знаю, — відповіла я. — Не знаю.

Мій голос прозвучав пискляво й неприродно. Це був не мій голос узагалі.

— Іноді я запитую себе, — прошепотіла вона. — Іноді я запитую себе, чи не повертається вона в Мендерлей знову й чи не спостерігає за вами й містером де Вінтером.

Ми стояли