Ребекка - Дафна дю Мор'є

Єдине, що мене непокоїло, — аби про це ніколи не почув Максим. Колись я, можливо, розповім про це Френкові Кроулі, проте не зараз і ще не скоро.

Невдовзі ми опинилися на вершині пагорба й виїхали на головну дорогу. Віддалік переді мною постали перші сірі дахи Керріта, і водночас праворуч, у долині, простягався густий гай Мендерлея, а за ним — море.

— Ви дуже поспішаєте додому? — запитала Беатріс.

— Ні, — відповіла я. — А що?

— Чи вважатимете ви мене останньою свинею, якщо я висаджу вас біля брами? Якщо я зараз гнатиму, мов знавісніла, то якраз устигну зустріти Джайлза з лондонського потяга і йому не доведеться замовляти на станції таксі.

— Звісно, — мовила я, — можу прогулятись по алеї.

— Спасибі, — подякувала вона.

Я відчула, що цей день її виснажив. Вона хотіла знову опинитися на самоті, а не лишатися на ще одне пізнє чаювання в Мендерлеї.

Я вийшла з автомобіля біля брами, і ми поцілували одна одну на прощання.

— І до наступної нашої зустрічі наберіть трохи ваги, — сказала Беатріс, — вам не пасує бути такою худою. Перекажіть Максимові моє вітання й вибачте за сьогоднішній день.

Вона розчинилася в хмарі пилу, а я рушила вздовж алеї.

Я задумалася, чи дуже вона змінилася відтоді, як Максимова бабуся, коли ще була молодою, їздила тут у своєму екіпажі. Вона усміхалася жінці, яка мешкала в сторожці, як я тепер. І в її часи дружина сторожа робила реверанс, підмітаючи своєю довгою широкою спідницею стежку. Мені ж ця жінка відповіла коротким кивком, а тоді покликала свого маленького сина, який бавився з кошенятами за сторожкою. Бабуся Максима схиляла голову, щоб її не зачепили гілки дерев, а кінь мчав риссю звивистою алеєю, по якій зараз ступала я. В ті часи алея була ширшою й рівнішою, краще доглянутою.

Гай ще не зазіхав на її територію. Я думала про бабусю, уявляючи її не такою, як побачила тепер, коли вона лежала на подушках, закутана в шаль. Я бачила її молодою, коли Мендерлей був для неї домом. Я уявляла, як вона блукає садом з маленьким хлопчиком, батьком Максима, який дріботів за нею з конячкою на палиці. Він, певно, був одягнений у цупку норфолкську куртку з круглим білим комірцем. Пікніки в бухті видавалися справжнім походом, задоволенням, яке вони нечасто собі дозволяли. Десь, у якомусь старому альбомі, має бути світлина: вся родина сидить виструнчившись, із рівнесенькими спинами довкола розстеленої на березі скатертини, а на задньому плані, поряд із величезним кошиком для їжі — прислуга. І також я бачила Максимову бабусю старшою, такою, як вона була кілька років тому. Коли походжала терасою в Мендерлеї, спираючись на тростину. І хтось ішов із нею поруч, сміючись, притримуючи її під руку. Висока, струнка й надзвичайно вродлива жінка, яка, за словами Беатріс, володіла даром приваблювати до себе людей. Її було легко вподобати, думала я, в неї було легко закохатися.

Дійшовши врешті-решт до кінця довгої алеї, я побачила перед будинком автомобіль Максима. Мені відлягло від серця, і я хутко забігла до зали. На столику лежали його капелюх і рукавички. Я рушила до бібліотеки і, підійшовши ближче, почула голоси — один з них лунав гучніше, голос Максима. Двері були зачинені. Перед тим як зайти, я завагалась.

— Можете написати йому й повідомити, щоб на майбутнє він тримався від Мендерлея подалі, чуєте? Хто мені про це розповів, вас не стосується, це не має жодного значення. Я дізнався, що вчора вдень тут бачили його автомобіль. Якщо ви хочете з ним бачитися, робіть це за межами Мендерлея. Я не хочу, щоб він з’являвся по цей бік воріт, зрозуміло? І запам’ятайте, я попереджаю вас востаннє.

Я шмигнула до сходів. Почула, як відчинилися двері бібліотеки. Швидко побігла нагору й зачаїлася на хорах. З бібліотеки вийшла місіс Денверз, причинивши за собою двері. Я притислася до стіни, щоб мене не помітили. Переді мною промайнуло її обличчя. Воно було сірим від злості, спотвореним, жахливим.

Місіс Денверз швидко й нечутно зійшла сходами нагору й зникла у дверях, які вели до західного крила.

Я вичекала хвилинку. Потому повільно спустилася сходами до бібліотеки. Відчинила двері й увійшла досередини. Максим стояв біля вікна, в руці тримав якісь листи. Він був обернений до мене спиною. На мить мені спало на думку знову нишком вийти, піднятися до своєї кімнати й посидіти там. Утім він, певно, мене почув, бо одразу ж роздратовано розвернувся.

— Хто там ще? — запитав Максим.

Я усміхнулася, простягнувши до нього руки.

— Привіт!

— О, це ти…

З першого ж погляду я помітила, що його щось надзвичайно розлютило. Міцно стиснуті губи, зблідлі й звужені ніздрі.

— Що ти робила? — поцікавився він.

Максим поцілував мене в маківку й обійняв за плечі. Мені здалося, що після того, як він полишив мене вчора, минула купа часу.

— Я їздила до твоєї бабусі, — відповіла я. — Сьогодні мене возила туди Беатріс.

— І як там старенька?

— Добре.

— А де Бі?

— Поїхала зустрічати Джайлза.

Ми всілися на кушетці біля вікна. Я взяла його за руку.

— Ненавиджу роз’їзди. Страшенно за тобою скучив.

— Правда?

Якийсь час ми сиділи мовчки. Я просто тримала його за руку.

— У Лондоні було спекотно? — запитала я.

— Так, суцільний жах. Я завжди ненавидів це місто.

Цікаво, чи розповість він мені про те, що відбулося щойно між ним і місіс Денверз? Хто ж сказав йому про Февелла?

— Тебе щось непокоїть? — запитала я.

— День видався довгим, — відповів він. — Будь-хто почувався б виснаженим, двічі подолавши таку відстань за одну добу.

Максим підвівся, відійшов і закурив цигарку. Я зрозуміла, що він не збирався розповідати мені про місіс Денверз.

— Я теж стомилася, — повільно проказала я, — дивний був день.

16

Пам’ятаю, як однієї неділі, коли нам довелося пережити навалу гостей, уперше заговорили про підготовку до костюмованого балу. Френк Кроулі саме приїхав до нас на ланч, і ми планували тихо провести день під каштаном утрьох, аж раптом почули невблаганний гул автомобіля, що наближався з-за повороту алеї. Попереджати Фріса було запізно, машина заскочила нас на