Ребекка - Дафна дю Мор'є

— Хіба містер де Вінтер нічого не порадив вам із приводу костюма? — поцікавилась місіс Денверз.

— Ні, — повагавшись, відказала я. — Ні, я хочу зробити йому й містеру Кроулі сюрприз. Мені хочеться, щоб вони нічого про це не знали.

— Я розумію, що не маю права щось вам пропонувати, — мовила місіс Денверз, — але коли ви все ж вирішите, я б порадила вам замовити сукню в Лондоні. Тут немає нікого, хто спромігся б пошити таку річ добре. Я знаю Воче на Бонд-стрит, вони — вправні кравці.

— Треба буде запам’ятати, — сказала я.

— Так, — промовила вона і, відчинивши двері, додала: — На вашому місці, мадам, я б придивилася до картин на хорах. Зокрема до тієї, про яку я згадувала. І не переймайтеся тим, що я вас викажу. Я нікому й слова не скажу.

— Дякую вам, місіс Денверз.

Вона тихесенько причинила за собою двері. Я продовжила одягатися, спантеличена її ставленням, яке з нашої останньої зустрічі зазнало кардинальних змін, і замислилась над тим, чи завдячувала я цим тому неприємному Февеллу?

Кузен Ребекки. Чому б Максимові не любити її двоюрідного брата? Чому він заборонив йому з’являтися в Мендерлеї? Беатріс назвала його пройдисвітом. Вона небагато про нього розповіла. І чим більше я про нього думала, тим більше погоджувалася з Беатріс. Ці його палкі блакитні очі, балакучість і безтурботний фамільярний регіт. Дехто вважав би його привабливим. Дівчата, які хихочуть за прилавками кондитерських, і ті, що роздають програмки в кінотеатрах. Я уявляла, як би він на них дивився, усміхався й тихенько насвистував. Цей його погляд і насвистування, від яких одразу ніяковієш. Цікаво, наскільки добре він знав Мендерлей? Схоже, Февелл почувався тут, як удома, і його, безперечно, упізнав Джеспер… однак мені ніяк не вдавалося пов’язати ці два факти зі словами, які Максим сказав місіс Денверз. А також із моїм уявленням про Ребекку. Звідки в Ребекки з її вродою, шармом, із її вихованістю міг узятися такий кузен, як Джек Февелл? Це було неправильно, геть невідповідно. Я вирішила, що Февелл, очевидно, був скелетом у сімейній шафі, а Ребекка, зважаючи на її щедрість, час від часу жаліла його й запрошувала до Мендерлея, імовірно, за відсутності Максима, оскільки їй було відомо про чоловікову неприязнь. Мабуть, одного разу це спричинило сварку, Ребекка захищала свого брата, і, можливо, відтоді їм було дещо незручно про нього згадувати.

Зайнявши під час вечері в їдальні своє звичне місце за столом, на чолі якого розташувався Максим, я уявила собі Ребекку, яка сіла б там само, де тепер я, узяла б виделку, а тоді почувся б дзвінок, до кімнати зайшов би Фріс і сказав: «Телефонує містер Февелл, він хоче поговорити з вами, мадам». Ребекка підвелася б зі стільця, похапцем глянувши на Максима, який, не мовивши й слова, продовжував би їсти рибу. А завершивши розмову, повернувшись і всівшись на своє місце знову, вона почала б весело й безтурботно розповідати про щось зовсім інше, намагаючись розвіяти ту невеличку хмару, що зависла б поміж ними. Спершу б Максим супився, відповідав би коротко й уривчасто, але потроху їй знову вдалося б повернути йому гарний настрій, розповівши яку-небудь історію з тих, що трапилися з нею впродовж дня, про когось, кого вона зустріла в Керріті, і під кінець наступної страви Максим би вже знову сміявся, дивився на неї й усміхався, простягав би їй над столом руку.

— Про що ти там, в біса, задумалась? — запитав Максим.

Я здригнулась, і моє обличчя спломеніло, адже на якусь коротку мить, можливо, секунд на шістдесят, я настільки ототожнила себе з Ребеккою, що моє власне нудне «я» припинило існувати, ніби мене ніколи й не було в Мендерлеї. Своїми думками та єством я перенеслася в давноминулі дні.

— А ти знаєш, що замість того, щоб їсти рибу, ти щойно влаштувала тут цирк? — мовив Максим. — Спершу прислухалась, наче почула телефонний дзвінок, а тоді поворушила губами та краєм ока зиркнула на мене. Похитала головою, усміхнулась і знизала плечима. І все це за лічені секунди. Репетируєш свій вихід на маскараді?

Він дивився на мене, сміючись, а я запитувала себе, що б він сказав, якби довідався, про що я думала насправді, що саме було в мене на серці та в голові й що на якусь секунду він став Максимом у іншому часі, а я — Ребеккою.

— Ти виглядаєш, мов маленька злочинка, — сказав він. — Що сталося?

— Нічого, — швидко відказала я. — Я нічого не робила.

— Розкажи мені, про що ти думала?

— Чого б це? Ти ж ніколи не розповідаєш мені про свої думки.

— Здається, ти ніколи мене про це не запитувала, чи не так?

— Неправда, запитувала.

— Щось не пригадую.

— Ми були в бібліотеці.

— Цілком імовірно. І що ж я сказав?

— Ти сказав мені, що думав про те, кого обрали грати за Суррей проти Міддлсекса.

Максим засміявся знову.

— Прикро тебе розчаровувати. І про що ж, ти сподівалась, я думатиму?

— Про щось зовсім інше.

— Про яке таке інше?

— О, та не знаю.

— Я й не сумнівався. Якщо я сказав тобі, що думав про Суррей і Міддлсекс, то я справді думав про Суррей і Міддлсекс. Чоловіки простіші, ніж ти собі уявляєш, миле моє дитя. А от те, що вирує в крутійських та облудних думках жінок, будь-кого зіб’є з пантелику. Розумієш, щойно ти була зовсім на себе не схожа. У тебе був геть інакший вираз обличчя.

— Невже? І який?

— Не знаю, чи вдасться мені пояснити. Ти раптом стала виглядати старшою та лукавою. Це було доволі неприємно.

— Я ненавмисно.

— Звісно, я такого й не думав.

Я ковтнула води, спостерігаючи за ним з-над склянки.

— А ти не хочеш, щоб я виглядала старшою?

— Ні.

— Чому?

— Бо це тобі не личить.

— Колись я все ж постарію. Цьому не зарадити. У мене буде сиве волосся, зморшки…

— Я нічого не маю проти.

— То що в такому разі тобі не подобається?

— Я просто не хочу, щоб ти виглядала такою зараз. Ти кривила губи, й у твоїх очах зблиснуло знання. Недобре знання.

Мене охопила цікавість, я помітно пожвавилась.

— Ти про що, Максиме?