Ребекка - Дафна дю Мор'є

— О, ну, зрештою… — Беатріс не договорила, Френк подав їй цигарку, а коли вона закурила, то, здавалося, вже забула, що казала.

— Бенкет організовуватиме Мітчелл, як і завжди? — поцікавився Джайлз.

— Так, — відповів Максим. — Здається, ми нічого не змінювали, правда ж, Френку? У конторі залишились усі записи. Ні про що не забули. Сподіваюсь, ми запросили всіх.

— Як приємно, що наразі ми тут самі, — проказала Беатріс. — Пам’ятаю, як колись я приїхала сюди о цій порі й у маєтку вже було близько двадцяти п’яти гостей. І всі збиралися лишитися на ніч.

— Які в кого костюми? Гадаю, Максим, як завжди, відмовиться брати участь у маскараді, так?

— Як і завжди, — відповів Максим.

— І, як на мене, дарма. Якби ти зголосився, свято було б ще більш бездоганним.

— Ви коли-небудь бачили, щоб свято в Мендерлеї не було бездоганним?

— Ні, друже, організація завжди на найвищому рівні. Попри це, на мою думку, господар має показувати приклад іншим.

— А як на мене, достатньо й того, що цим займається господиня, — сказав Максим. — Навіщо мені страждати від спеки й незручностей, а до того ж іще й виставляти себе на посміх?

— Ой, не мели дурниць! Не треба бути посміховиськом. Із твоєю зовнішністю, любий Максиме, тобі личитиме будь-який костюм. Тобі не треба перейматися з приводу фігури, як бідолашному Джайлзові.

— А що сьогодні одягне Джайлз? — поцікавилась я. — Чи це страшна таємниця?

— Ні, радше навпаки, — засяяв Джайлз. — Правду кажучи, мені довелося докласти неабияких зусиль. Я замовив костюм у нашого місцевого кравця. Буду арабським шейхом.

— Боже правий! — мовив Максим.

— Усе не так уже й погано, — гаряче проказала Беатріс. — Звісно, він розфарбує обличчя й зніме окуляри. У нього буде автентичний головний убір. Ми позичили його в нашого друга, який жив на Сході, а решту кравець скопіював зі світлини в якійсь газеті. Джайлзові це вбрання дуже личить.

— А ким будете ви, місіс Лейсі? — поцікавився Френк.

— О, боюсь, мені нічого не вдалося підібрати, — відповіла Беатріс. — У мене буде якесь східне вбрання, аби пасувало до Джайлзового костюма, але брехати не буду — воно несправжнє. Ну, знаєте, усілякі там буси, покривало на обличчя.

— Звучить дуже мило, — увічливо промовила я.

— Та воно непогане. Слава Богу, зручне. Якщо ж стане занадто спекотно, покривало я можу зняти. А що обрали ви?

— Її можеш і не питати, — сказав Максим. — Вона нікому з нас не скаже. Це страшенна таємниця. Гадаю, вона навіть замовляла вбрання в Лондоні.

— Люба моя, — доволі вражено промовила Беатріс, — не кажіть тільки, що ви розтратилися і збираєтеся всіх нас присоромити! Ви ж знаєте, моє вбрання шили вдома.

— Не переймайтеся, — сміючись, відповіла я. — Насправді мій костюм досить простий. Але Максим дражнив мене, і я пообіцяла здивувати його, щоб він не повірив своїм очам.

— І правильно зробили, — підтримав Джайлз. — Максим узагалі поводиться надто зверхньо. Насправді ж він просто заздрить. Йому хочеться вбратися так, як і ми, але він не хоче в цьому зізнатись.

— Боже збав! — сказав Максим.

— А ви, Кроулі? — запитав Джайлз.

Френк набув винуватого вигляду.

— Я був такий зайнятий, що все вирішував останньої миті. Відшукав учора ввечері старі штани, смугастий тільник і подумав, що начеплю на око пов’язку та прийду в образі пірата.

— На Бога, чому ж ви не написали нам і не позичили вбрання у нас? — здивувалася Беатріс. — У нас є костюм голландця, який Роджер одягав минулої зими у Швейцарії. Він би чудово вам підійшов.

— Я забороняю своєму довіреному походжати тут у костюмі голландця, — мовив Максим. — Йому після цього ніхто не платитиме за оренду. Нехай краще вже буде піратом. Можливо, так йому вдасться когось із них залякати.

— Теж мені піратський костюм! — пробурмотіла мені на вухо Беатріс.

Я вдала, що не почула. Бідний Френк. Вона постійно до нього присікувалась.

— Скільки часу знадобиться, щоб нафарбувати мені обличчя? — запитав Джайлз.

— Щонайменше дві години, — відповіла Беатріс. — На твоєму місці я б уже почала про це думати. Скільки запрошених на обід?

— Шістнадцятеро, — сказав Максим, — враховуючи нас. Жодних незнайомців. Ти їх усіх знаєш.

— Я вже починаю непокоїтись, — мовила Беатріс. — Як же це весело! Я така рада, що ти вирішив знову влаштувати бал, Максиме.

— Це ти їй дякуй, — проказав той, киваючи на мене.

— Неправда! — заперечила я. — В усьому винна леді Кроуен.

— Нісенітниці! — усміхаючись до мене, мовив Максим. — Сама ж знаєш, що ти хвилюєшся, як дитина на своєму першому святі.

— Це не так.

— Не дочекаюсь, коли вже побачу ваше вбрання, — утрутилась Беатріс.

— У ньому немає нічого особливого. Справді, — запевнила я.

— Місіс де Вінтер сказала, що ми її не впізнаємо, — зауважив Френк.

Усі поглянули на мене й заусміхалися. Мені було приємно, я зашарілася й почувалася доволі щасливою. Вони поводилися мило. Дружньо. Було неочікувано весело думати про бал і про те, що я буду господинею.

Цей бал влаштовували для мене, на мою честь, адже я була нареченою. Я сиділа на столі в бібліотеці, гойдала ногами, інші стояли довкола, і я не могла дочекатися, щоб піти нагору, одягнути своє вбрання, приміряти перед високим дзеркалом, що висіло на стіні, перуку, покрутитися перед ним. Це неочікуване відчуття власної значущості було для мене новим, і те, що Джайлз, Беатріс, Френк і Максим дивилися на мене й обговорювали мій костюм, також було для мене незвичним. Усім кортіло дізнатися, що ж я вберу. Я думала про м’яку білу сукню в обгортковому папері й те, як вона приховає моє пласке непоказне тіло, мої похилі плечі. Про своє пряме волосся під лискучими й глянцюватими кучерями.

— Котра година? — безтурботно поцікавилась я, позіхаючи й удаючи, що мені байдуже. — Цікаво, чи не час нам уже йти нагору?..

Доки ми йшли залою до наших кімнат, я вперше усвідомила, як прикрасили до свята будинок і наскільки гарними стали його кімнати. Навіть вітальня, що здавалася мені строгою й холодною, коли ми були в ній самі,