Моя в борг - Джулія Ромуш
- Дерг, - батько нарешті перестає на мене зло дивитись і переводить погляд на мужика, який виходить до нас на зустріч.
Чоловік тримає за руку дівчину. Я не знаю скільки їй років. Знаю лише, що мене дратує її рожева сукня з незрозумілою чортівнею на рукавах. Щось схоже на нарукавники, у яких малі плавають у басейні. У мене не було таких. Батько сказав, що Бакери повинні вміти робити все самі й закинув мене в басейн. Я мало не захлинувся, навчився плавати лише від бажання не потонути.
- Мейсоне, - кривлюсь від того наскільки награна приязність у голосі батька. Це означає тільки одне - він хоче обдурити цього мужика. - Візьми на себе дівчисько, - батько кидає через плече, коли ми йдемо до рожевої хмари, яку мені намагаються нав'язати.
- Я не буду з нею няньчитися, - уперто шиплю у відповідь. За що відразу отримую потиличник.
- Давно казав, що тебе потрібно почати бити. Ти кому зуби свої показуєш, щеня?!
Батько лупив нас з братом у своє задоволення все дитинство. Але останні два роки почав тримати руки при собі. Тому що Кейн виріс. Пішов на бокс. І вперше дав батькові відсіч два роки тому. Коли вкотре хотів пройтися по мені ременем за те, що я подряпав його тачку. Випадково. Я намагався втримати пса, який хотів втекти через ворота, які забули зачинити охоронці. Кейн за мене заступився, показав батькові, що сильніше. З того самого дня я почав займатися. Кожен день. Брат сам почав мене навчати. Але я ще не в тій формі, щоб міг протистояти батькові. Тому стиснувши зуби, переводжу погляд на дівчинку. Бісить мене однією своєю присутністю.
- Таша, знайомся, це Аарон, - мужик, який тримає дівчину за руку, розтягує свій рот у посмішці. Малявка ж дивиться на мене з-під чола. Їй ще не подобається щось?
- Ти казав, що буде весело, - задирає свій ніс і ниє батькові, - він же зламає мою улюблену ляльку.
Ляльку? Їй на вигляд не менше вісім років. Вона досі грає в ляльки?
- Не зламає, - батько стискає пальцями моє плече, що повинно означати, що я маю бути слухняним.
Це ж рожеве неподобство навпроти сумно зітхає і дивиться на мене. Я вже хочу зламати її ляльки. І із задоволенням спостерігати як вона реве.
Вона зітхає і розвернувшись до мене маківкою, видає:
- Ходімо, я покажу тобі своїх ляльок. Тільки чіпати їх не будеш, у тебе руки брудні.
Я ж стискаю пальці у кулаки. Вперше в житті дівчинка викликає в мені такий шквал негативних емоцій. Зі мною в школі багато навчається розпещених татових принцес, але ця бісить до скреготу зубів.
Зрозуміти не можу чомусь слухняно за нею йду. У будь-якій іншій ситуації я вже довів би безтямне дівчисько до сліз. Змусив би тікати й плакати в батька в ногах. Цю ж і до сліз довести раз плюнути. Але замість цього я слухняно бреду за дівчиськом.
Як тільки ми огинаємо будинок, перед очима з'являється заднє подвір'я. Воно набагато менше, ніж наше. І будинок у них скромніший. Це ще раз наштовхує мене на думку, що батько явно не хоче вести справи з її батьком. Має якусь іншу мету. І достеменно не хорошу мету.
- У мене не такі ляльки, як у всіх, - гордо заявляє малявка. Я ж обводжу мініделегацію з фарфорових ляльок. Я й справді думав, що будуть ті, якими зазвичай грають дівчата. З довгим волоссям і макіяжем. Чорт знає, як вони там називаються. А ці виглядають так, ніби брали участь у якійсь виставці.
- А ти не доросла у ляльки грати? - Дивлюся на малявку, а вона губи підтискає.
- Ці ляльки зробила моя мама, сама, - якось ображено вимовляє, - щоразу, коли я в них граю, я думаю про неї.
- Твоя мати живе не з вами? - Не знаю якого біса лізу до неї з цими питаннями. Можливо, через те, що для мене це болісна тема. Моєї мами вже з нами немає. І Кейн каже, що у цьому теж винний батько.
- Моя мама в лікарні, вже дуже давно, - дівчисько повертається до мене. Її обличчя зараз серйозне. В очах тут же бачу смуток.
- Отже, скоро до тебе повернеться.
Проходжу вперед, ближче до ляльок. Придивляюсь. У них очі, як у живих. Страшно, якщо чесно. А крайня повна копія малявки.
- Тато теж так каже, але я знаю, що бреше, - дівчисько підходить до ляльки, яка на неї схожа і бере на руки, - мама мені сказала по секрету, що завжди буде зі мною. Але тільки я її не бачитиму.
- Я свою не бачу, - сам не знаю якого біса з нею чимось ділюся. Чимось вона мене зачепила. Виглядає як малявка, а каже серйозні речі.
- Ти просто не віриш, що вона поруч, - малявка підходить до ляльок, - а яке волосся було у твоєї мами? Колір який?
- Темний, - не розумію, навіщо їй це.
Вона нахиляється і бере одну з ляльок.
- Ось, тримай, - простягає мені. А я продовжую дивитись на неї як цілковитий ідіот.
- Навіщо?
- Так ти зможеш з мамою розмовляти. Думатимеш, що це вона.
- Маячня якась, - відмахуюсь.
- Не маячня, вона завжди поруч. Просто ти її не чуєш, доки в це не віриш. - Тисне в мене лялькою, і я тільки для того, щоб відстала, беру її в руки.
- Аарон, пішли! - Голос батька незадоволений. Щось пішло не за його планом.
- Бувай, - кажу дівчинці, вона ж мені мило усміхається у відповідь.
- Що це за чортівня? - Батько гарчить, щойно помічає ляльку в моїх пальцях.
- Подарунок, - бурчу у відповідь.
- Викинь це лайно!
Йде вперед. Тут же комусь дзвонить. Схоже, що батько дівчинки не погодився на умови батька. Інакше чому він такий злий.
Буквально за місяць я дізнався, що батько пригальмував бізнес цього чоловіка. Наслав туди перевірок. Довів чоловіка мало не до серцевого нападу. Так писали у новинах. Ще через тиждень я побачив нову новину. Що дружина цього чоловіка померла. Померла у лікарні. Вона дуже довго і тяжко хворіла. А тут раптом сталося ускладнення. Можливо, через переживання. Цього я точно знати не міг. Коли побачив фото з похорону, то раптом стало моторошно. Я побачив там малявку. Вона стояла у чорній сукні. Притискала до себе ляльку, також одягнену у все чорне. Дівча було блідим як стіна. В очах смуток. Вона так сильно притискала до себе ляльку, що рука навіть трохи посиніла. Від того, що мій батько міг бути хоч якось причетний до того, що трапилося з її сім'єю, мені раптом стало ніяково. З'явилася дика злість. І в цей же момент з'явилося бажання оберігати дівчисько. Зробити так, щоб більше ніхто і ніколи її не скривдив.