Випадковий свідок - Мерайя Д Рок
Дебора Тоннер, судмедексперт із Гранд-Форксу, схилилася над тілом Аннет Мейнсфілд і з жалем зітхнула.
- Джексоне, попередньо – смерть настала близько вісімнадцяти годин тому, між сьомою та дев’ятою годинами вечора. Причина смерті очевидна. Їй перерізали горло. Детальніше про її останні години розповім після того, як зроблю розтин.
- Невідомий подзвонив мені о восьмій сорок. – задумливо промовив Малкольм, і присів навпочіпки поряд з тілом, фотографуючи простір під ліжком. – Він сказав, що вбивство вже відбулося.
- Це підтверджує мій термометр! – змахнула портативним апаратом для вимірювання температури печінки трупів, погодилася Дебора, і додала, звертаючись не до детектива, а до тіла Аннет. – Ось і все, моя люба. Зараз ми заберемо тебе звідси.
- Ви спілкуєтесь із мертвими, докторе? – знічено запитав сержант Блек, допомагаючи Деборі підвестися.
- Не зовсім, сержанте. – вона поправила куртку своєї уніформи, і оглянула місце злочину сумним поглядом. – Просто говорю вголос, аби не так гнітила тиша моргу. З роками це переросло у звичку говорити з мертвими скрізь, де я працюю.
Дебора відступила вбік, аби поліцейські з Девілс-Крік мали змогу запакувати тіло Аннет в мішок для трупів і винести його до авто. Двійко молодих чоловіків швидко, хоч і не надто вправно, зробили свою справу. Було помітно, що вони не часто стикаються з подібними викликами.
- Це маленьке тихе містечко, детективе. – сержант Блек помітив погляд, яким Малкольм провів його підлеглих, і трохи ніяково спробував виправдати їх. – Вбивства тут стаються приблизно ніколи.
- Вони добре тримаються. – підбадьорив свого випадкового колегу Малкольм, і важко зітхнув. – Вбивство – це щоразу випробування для всіх, а особливо вбивство молодої красивої жінки. Нехай це буде останнє вбивство на вашій території, сержанте. Нехай ваші люди більше того не бачать…
Він важко зітхнув і спробував опанувати себе. Чомусь він нервував. Було щось знайоме в картині, що Малкольм побачив на місці злочину. Щось дуже знайоме, ніби він вже бував в місцях, схожих на квартиру Аннет Мейнсфілд. І там теж були мертві красуні з перерізаним горлом…
- Сміт? – щоб відволіктися від спроб впіймати за хвіст причину свого дежавю, гукнув Малкольм до помічника. – Все спакував?
Колін Сміт миттєво намалювався в дверному прорізі. Малкольм відмітив, що молодший детектив тримався набагато краще за нього самого. Зібраний і холоднокровний Сміт колись стане чудовим наступником Малкольма, і детектив пишався тим, що доклав руку до виховання зміни, що підростає.
- Бос, я все зробив! – жваво відрапортував Колін. – Свідчення сусідів записав, інші кімнати сфотографував. Ноутбук, телефон і записник жертви, а також проби для лабораторії спаковано і вони вже в авто. Я помітив два келихи вина на кухні. Обидва описані і пронумеровані, їдуть до нас.
- Ти все добре зробив, Коліне. – Малкольм вийшов разом із Деборою, аби відпустити машину в Ганд-Форкс, лишивши Сміта і Блека, аби вони ще раз все оглянули в кімнаті Аннет, що стала місцем її загибелі.
- Джексоне, вона відбивалася. – Дебора, дочекавшись, коли вони лишились самі, обережно торкнулася ліктя детектива. – Вона задорого продала своє життя, я помітила в неї на пальцях і під нігтями кров. Можливо, там є ДНК вбивці. Я все перевірю, але ти можеш вже зараз шукати когось подряпаного, аби мені було з чим порівняти те, що я витягну з-під її нігтів.
- Деббі, я шукатиму. – Малкольм приязно всміхнувся судмедекспертці. – Зніми з неї все, що вдасться, гаразд?
- Не вчить вченого, юначе! – відрізала Дебора і рішуче попрямувала до авто.
Малкольм прослідкував поглядом, як вона сіла на пасажирське сидіння, як автомобіль моргу повільно виїхав з парковки перед будинком. Він помітив, як Дебора щось жваво розповідала водієві, і не втримав посмішку. Ця залізна леді була занадто оптимістичною для обраної нею роботи. І занадто бадьорою на свій вік. В шістдесят вже варто би трошки зменшити активність і бути більш розважливою, але Дебора Тоннер ніби насміхалася над самим поняттям «старість». Здавалося, прожиті нею роки взяли відпустку, і вона насолоджувалася чи то другою, чи навіть третьою молодістю, сяючи злочинно-бездоганною шкірою і дратуюче-життєрадісною посмішкою, так, що молодший Малкольм в свої п’ятдесят три виглядав значно старшим поряд із нею.
- Приїхала домовласниця, детективе. – сержант Блек підійшов до нього з дуже роздратованим виразом обличчя. – Сер, рятуйте, бо з цією мегерою і чорт не справиться. Мене і моїх хлопців вона вже вилаяла, дісталася до вашого хлопця. Вони в квартирі.
Малкольм швидкими кроками повернувся до будинку. Блек важко зітхнув і провів детектива поглядом, сповненим співчуття. А потім застиг, намагаючись зрозуміти, що саме здалося йому неправильним в навколишньому середовищі. Сержант не міг собі пояснити, що ж було не так, і нервово озирався навкруги.
Здавалося, з ранку тут нічого не змінилося. Те саме закрите подвір’я, куди виходили задні двері обох багатоквартирних будинків, що були основою цього райончика міста. Відкрита під’їздна арка. Її відчинили, хоча зазвичай ворота були щільно зачинені. Але зараз в дворі стояло декілька автомобілів поліції, плюс щойно від’їхав медичний фургон. Звичайний порожні двір, але сержант відчував щось, що було важко пояснити. Ніби хтось спостерігав за ним.
Він вимушено посміхнувся, смикнув плечем і рішуче попрямував в будинок, з усіх сил намагаючись скинути відчуття, ніби хтось стежить за ним. «Все нормально. – заспокоював він себе. – субота, вихідний. Купа народу вдома, всім цікаво, що ж коїться. От хтось і прилип до вікна, а я вже накрутив себе». Він поспішив всередину, запевняючи себе, що просто хоче допомогти заїжджому детективові врятуватися від роздратованої домовласниці. І чужий недобрий погляд в спину, який він відчував між лопатками, взагалі ні до чого.
