Випадковий свідок - Мерайя Д Рок

                Сара замислилася, обдумуючи почуте. А потім повільно кивнула.

                - Так… Звісно, я можу здати вам цю квартиру… Чому б і ні? А… Коли ви заселитеся?

                - Міссіс Монінг, я готовий лишитися тут хоч і зараз, але не впевнений, що ви зараз в тому стані, аби підписувати якісь папери.

                - Малкольме, тут маленьке містечко. – вклинився сержант Блек, який до цього зберігав мовчання. – Тут набагато більше важить довіра, ніж папірці. Саро, я гарантую, що ми узгодимо все, коли ти будеш готова. Добре?

                Жінка кивнула, приймаючи і пропозицію Малкольма, і допомогу Блека.

                - Так, звісно, детективе. Арчі каже, що все буде добре, а він же поліцейський! – вона якось невпевнено посміхнулася. – Я… Я лишу вам ключ, а в понеділок можемо заключити договір.

                - Звісно, я оплачу і ці два вихідних! – запевнив Малкольм під сповненим схвалення поглядом Блека. – Сержанте, у вас ще єе питання до місіс Монінг?

                - Ні, що ви! – Блек рішуче підвівся з-за столу. – Якщо я вам не потрібен, детективе, то я відвезу Сару додому. Я не хочу пускати її за кермо в такому стані.

                - Так, сержанте, я хотів вас попросити про це! – Малкольм теж підвівся, даючи зрозуміти, що розмова завершена. – Тоді я поїду до гранд-Форкса, зберу деякі речі, і вже від завтра ми почнемо повноцінну роботу. Годиться?

                - Абсорлютно! – Блек простягнув руку місіс Монінг. – Саро, ходімо. Лиши ключі детективу, і я відвезу тебе на ферму. А за машиною поїде Джо – він же вдома, так? А ні, то нехай стоїть тут…

                - Джо вдома. – Сара поклала на стіл ключ від квартири. – Ласкаво просимо, детективе. Шкода, що за таких обставин…

                - В цьому немає вашої вини, місіс Монінг. – підбадьорливо посміхнувся Малкольм. – Дякую за гостинність. Блек, напиши мені, коли доставиш місіс Монінг додому. А я поки поїду в місто.

                - На зв’язку, детективе! – Блек потиснув простягнуту йому руку і підтримав Сару під лікоть, притримуючи її.

                - На зв’язку, сержанте! – Малкольм провів їх до дверей, а потім уважно оглянув своє нове тимчасове житло.

                Він і сам не до кінця розумів, чому вирішив лишитися в містечку. Година в авто від Гранд-Форксу – не так вже й далеко, тим більше, що його команда була в місті. Але він звик довіряти своїй інтуїції, а вона наполегливо вимагала шукати відповіді саме там, де сталося вбивство.

                Малкольм підійшов до вікна. З висоти п’ятого поверху він уважно спостерігав, як сержант допоміг Сарі сісти в авто. Жінку, схоже, остаточно вкрило відчаєм та апатією, і вона рухалася, ніби сомнамбула. Якби не сержант, то вона би не дісталася додому.

                Все ж було щось особливо комфортне в таких маленьких містечках, де всі одне одного знають. Хоча би впевненість, що тебе не лишать з бідою наодинці. Підтримають і допоможуть. Детектив посміхнувся своїм думкам, спостерігаючи за вулицею.

                Відчуття, що за ним спостерігають, виникло несподівано і вдарило під дих. Малкольм повільно, ніби оглядав околиці, провів поглядом по навколишньому пейзажеві, туди, звідки в нього втупилася пара чужих, не надто ласкаво налаштованих, очей.

                Він не встиг роздивитися того, хто спостерігав за ним. Та штори в вікні будинку навпроти, що різко засмикнула чужа, невидима Малкольму, рука, недвозначно натякали, що хтось дуже зацікавився тим, що відбувалося на цій стороні вулиці.

                Малкольм вдав, що не помітив цього руху у вікні навпроти. Натомість він блаженно посміхнувся, потягнувся ліниво, ніби насолоджувався спокоєм цього місця, і пішов униз, аби чимшвидше перевезти необхідні речі до цієї квартири.

                І в список таких речей він подумки додав свій старий бінокль.