Знову твоя - Катя Кірініна

Наше спілкування перейшло вже за два місяці, і я божеволіла.

Щовечора ми могли годинами листуватися, поки Сергій був на роботі, або пив пиво з друзями в сусідньому барі. У такі вечори я була щаслива, відчувала себе бажаною та коханою, хоч Кирило жодного разу не сказав нічого такого.

Наше листування іноді так і палало пристрастю, прості слова складалися у величезні пропозиції про те, чого б нам хотілося, як ми любимо і, так далі.

Здається, з кожним днем ​​Кирило забувався і спілкувався зі мною як десять років тому, це й тішило, і лякало одночасно. Головою розумію, що ми далеко не ті люди, але моє дурне серце вірить у чудеса й у швидку зустріч.

І ось, настав день, коли я вирішила зробити те, чого найменше очікувала від себе, а всьому було винне одне повідомлення:

– «Я думаю про тебе постійно і шкодую, що ти так далеко від мене. За ці місяці божеволію, не знаю, що зі мною відбувається» - писав Кирило, а я вже подумки танцювала танець переможця від усвідомлення того, що він все-таки небайдужий до мене.

Тоді я і зважилася на покупку квитка до Одеси. Мені було нестерпно сидіти вдома і ставити собі непотрібні питання, варто було поїхати до нього і в усьому розібратися. Перевірити, чи все також у реальному світі, як і у віртуальному?

І я пішла на обман.

– Пам'ятаєш, я казала, що мене запрошували на курс із йоги, за містом? – одного вечора, наважилась запитати свого чоловіка.

– Звичайно, ти все-таки вирішила поїхати та позайматися? – Сергій, здавалося б, взагалі не здивувався, лише з блаженним виглядом поїдав картоплю з грибами, його улюблену страву.

– Так, хочу поїхати в четвер, щоб три дні провести в компанії таких же йогів як я, - усміхнувшись, напевно, своєю найкращою усмішкою, відповіла. – Відпустиш?

– Без проблем, - сказав Сергій, а в мене навіть ніде не кольнула совість, що я вчиняю як мінімум неправильно зі своїм чоловіком, адже я була підігріта ейфорією зустрічі з Кирилом.

Крила закоханості почали спадати, коли, сидячи в кафе навпроти одеського вокзалу, я пила свою четверту каву і крутила телефон у руках.

Три години минуло з того часу, як я написала Кирилу, як тільки моя нога ступила на перон Південної Пальміри. Мій план був простим: опинилася в цьому місті у справах, і вирішила привітатись перед від'їздом. Сподіваюся він не запідозрить, що я, доросла жінка, граю в такі безглузді ігри.

Через кілька годин млосного очікування заповітного онлайн, я вже подумки засудила себе і зрозуміла, що все, що між нами було - гра моєї хворої уяви, не більше.

Що я тут роблю? Мене чекають удома чоловік та донька, у мене є все для нормального життя, а я як недосвідчена малолітка, сиджу перед вокзалом і чекаю, коли хлопець відповість. Це абсурд. Мені потрібно повертатися додому назавжди піти з цієї соціальної мережі та забути все як сон.

На такому настрої я вийшла з кафе і пішла у бік вокзалу, купити зворотний квиток, але несподівано, на мій телефон надійшло нове повідомлення.

– «Чекай мене біля центрального входу, я зараз під'їду» - писав він, і помчало.

Мій настрій відразу злетів, і я, ні про що не думала, тільки про те, чи досить привабливо виглядаю.