Знову твоя - Катя Кірініна

Через два дні ми стояли з Кирилом на пероні одеського вокзалу і дивилися куди завгодно, тільки не один на одного.

Минулими вихідними, ми практично не залишали територію готельного комплексу, весь час провели в номері, тільки одного разу повечеряли в ресторані. Я була по вуха закоханим дівчиськом, яке з останніх сил стримувало сльози від несправедливості буття.

Мені страшенно не хотілося з ним прощатися, їхати додому, де не буде більше його, не буде цих жарких дотиків та палких поцілунків. За якісь два дні, Кирило подарував мені неабияке щастя, а я навіть не знала, чи він одружений.

– На тебе хтось чекає вдома? – все ж наважуюсь спитати.

Не скажу, що це щось змінить, але, здається, я маю право знати.

– Це важливо? - у відповідь запитав він і важко видихнув.

– Ні, ти маєш рацію, не важливо, - видавлюю з себе усмішку, а всередині все тремтить.

– Дівчино, одна хвилина до відправлення, - крикнула мені провідниця і я зрозуміла, що треба бігти, поки не наробила дурниць і не кинулася в обійми Кирила, з благанням попросити мене залишитися ще на кілька днів.

Але я знала, що вдома на мене чекають, і не можу бути настільки егоїсткою, у мене є зобов'язання насамперед перед моєю сім'єю, не можна знову піддаватися цьому пориву.

– До побачення Юлія, - сказав Кирило і поцілував мене.

У його поцілунку було все, що відповіло на мої запитання, і найголовніше, що це наша остання зустріч, все, що ми могли – один одному дали, далі немає сенсу продовжувати.

Але я відмовлялася в це вірити, адже те, що було добре, погано закінчитися не може, адже так?

Рухаюсь в бік вагона і відчуваю, як моє серце пронизують мільйон уламків, це не могло бути правдою, але досить жити гарною ілюзією, варто визнати, що це і є кінець. Мені тільки було ніяково і навіть незрозуміло якоюсь мірою, навіщо все це треба було? Що саме доля намагалася показати мені? Вирішила підкинути щастя, щоб я розуміла, як жалюгідно живу?

Судомно втягую повітря, це прекрасне солоне повітря, зіткане з усього того, чого я так хотіла, і заходжу до вагону поїзда. Все це дуже важко, щоб перетравлювати саме зараз, але я усвідомлюю, що виглядаю принаймні безглуздо.

Цієї ночі, я навряд чи зможу заплющити око, про стільки речей варто подумати, а головне, поки є можливість, можу насолоджуватися величезним щастям і згадувати, як пройшли мої вихідні.

– Ти ніколи не могла стримувати свої емоції, Юля - підіймаю очі та бачу перед собою Кирила. Він стоїть в отворі купе і важко дихає. – Ходімо зі мною? - протягує мені руку і дивиться з викликом.

– Куди? – боюся сказати зайве слово, щоб ридання в душі, не прорвалися назовні.

– Ти сьогодні додому не їдеш, - твердо каже він і тягне моє тіло через весь вагон.

Мені б по-доброму брикнути, сказати, що я не можу собі дозволити залишитися, мене вдома чекають, але я нічого з цього не говорю, лише тихо посміхаюся, від такого повороту.

Не знаю, що в голові у Кирила, але він зараз настільки рішучий, що я не маю права вставляти свої п'ять копійок.

Підходимо до його позашляховика, і я завмираю, банально не знаю, що сказати та як пояснити його поведінку.

– Кирило?

– Юля, сядь, будь ласка, в машину, мені треба зателефонувати, - командує він і дістає телефон із кишені куртки. - Я швидко.

Підкоряюся і сідаю в салон, дихати стає нічим, здається, легені стиснулися в якомусь незрозумілому спазмі й найменший вдих-видих, приносить нестерпний біль.

Що я зараз роблю? У моєму рідному місті є чоловік, який переживатиме за мене, якщо не повернуся до призначеного часу. У мене є дитина, якій я потрібна, і життя, таке інакше, цим запахам у салоні автомобіля чужого чоловіка.

Я роблю безрозсудно не лише стосовно них, а й до тих, хто чекає на Кирила вдома, а я впевнена, такий раптовий дзвінок не зрозумій куди, дуже красномовно говорить про те, що йому є, перед ким звітувати.