Знову твоя - Катя Кірініна

Він відключається, продовжуючи свердлити мене поглядом. Ми стоїмо як двоє втрачених у часі та просторі людей, які не знають, які ще випробування випадуть на нашу долю.

Мені так боляче бачити цей погляд, що навертаються сльози. Якщо йому все це тяжко, навіщо тоді попросив залишитися? Ми провели всі вихідні, він отримав те, що хотів, я б вибачила його з часом, а він зміг повернутися до того життя, яке в нього явно має бути на першому місці. Але він чомусь вирішив по своєму, а тепер поводиться так, ніби я непотрібний вантаж на його візку.

– Ми проведемо кілька днів у будиночку мого друга, там тихо та спокійно, тобі сподобається.

– Навіщо ми туди поїдемо?

– Нам треба поговорити, – відповідає він і ховає телефон у кишеню шкіряної куртки. - Щоправда, там немає їжі, доведеться заїхати до продуктового магазину.

– Удвох?

– Ні, по черзі, - невдоволено пирхає. – Що на тебе найшло? Все ж було нормально.

– Нормально? А що накажеш робити, якщо хтось зі знайомих побачить тебе зі мною? Чи повезеш мене до якогось придорожнього супермаркету?

– Юля, ти можеш взяти себе в руки й не нервувати? Чим ти незадоволена, наскільки я пам'ятаю, ти сама сіла в поїзд і приїхала до мене, тоді до чого ці муки совісті?

– Що нам дадуть кілька днів? Що? Ти не думаєш, що ми зможемо зробити лише гірше? Розійдімося вже різними кутами й не будемо один одному мастити очі, це все неправильно, так не повинно бути. Ти одружений, я одружена, у нас в обох родини, що далі, Кириле? Дай мені відповідь, що далі буде?

Я не можу себе контролювати, просто впадаю в якусь незрозумілу істерику і не можу зупинитися. Мабуть, всі ці нерви, що стільки місяців сиділи в мені виливаються назовні, просто дико боляче, що ми проґавили можливість бути разом, а тепер намагаємося щось зробити, щоб поговорити.

Відчуваю, як сльози струмком течуть по моєму обличчю й в грудях стає тісно, ​​ніхто не заслуговує такого. Ми зрадники.

– Тихіше, Юля, - Кирило підходить ближче і торкається мого волосся. - Заспокойся, я щось придумаю, не плач тільки

Ми стоїмо в парку, де навколо гуляють діти, люди вигулюють своїх вихованців і співають птахи, а мені начхати на все це, тому що, я відчуваю нестерпне розчарування в собі та у своїй порядності.

Що він вигадає? Що взагалі можна в цій ситуації вигадати? Ми моторошні егоїсти.

Кирило обіймає мене й ось тут зі мною починає відбуватися неймовірне – заспокоююсь, і притискаюся до нього сильніше, наче боюся, що він зникне. За всі мої сумління, мені хочеться, щоб він був поруч, щоб не відпускав і шепотів приємні слова про те, що він чоловік і все вирішить. Я не хочу нічого робити, за стільки років шлюбу, де все, по суті завжди вирішувала я, хочу, щоб саме зараз, мене взяли на руки й розв'язали мої проблеми.

Не хочу ні про що думати, не хочу нічого вирішувати, просто хочу бути маленькою дівчинкою в руках сильного та впевненого у собі чоловіка.

Колись давно, ще в школі, він так само увірвався в моє життя, розібрався з усіма кривдниками й поставив на місце тих, хто був зі мною грубим. Кирило Ткаченко був ще тоді сильним і впевненим у собі й мене це купило, я миттєво в нього закохалася, з кожним днем ​​все більше довіряючи та занурюючись у нього.

– Ти навіть плачеш гарно, - шепоче він мені, ми торкаємося лобами, і я відчуваю цей дивний жар, порив - забрати його собі й ніколи не відпускати.

Мені хочеться повірити, що він тільки мій і нехай лише на три дні.