Знову твоя - Катя Кірініна

Через місяць ми з Кирилом переписувалися майже щодня. Зізнаюся, я не багато дізналася про його одеське життя, але ми ніколи не торкалися особистих тем. Він не питав про моє життя, тим самим не породжував запитання про нього. Але моя жіноча цікавість зашкалювала настільки, що іноді я відкладала телефон і освоювала техніку дихання, що рекомендують психологи.

У його профілі була лише одна фотографія, де ясно, як білий день, що він гарний. Дуже гарний і з віком ставав лише кращим. Тепер це не високий жилавий хлопець, а добре прокачаний чоловік, у дорогому костюмі й не менш дорогому годиннику. Таку фотографію можна було легко сплутати з картинкою в інтернеті, але я точно знала його риси обличчя, їх час ніяк не торкнувся.

Звичайно, такий чоловік не міг бути самотнім, він ніколи таким не був, але спитати безпосередньо, не наважувалася. Мій інтерес вкотре наголосив би на моєму захопленні, а мені вже не двадцять років, щоб так принижуватися.

– Юля, де мої чисті сорочки? - почула я голос Сергія і закотила очі. Сім років у шлюбі, а він все ніяк не запам'ятає, що я прасую його сорочки й вивішую їх у шафу.

Чесно сказати, Сергій останнім часом начебто спеціально діяв мені на нерви, як можна бути таким неуважним?

– А ремінь ти мій не бачила? Ніде не можу знайти. Чому у нас ніколи в будинку немає порядку? Так складно все по місцях розкласти? – Сергій розкинув руки й кинувся навмання шукати своє барахло.

Ігнорую його випади, щоб не розпалювати скандал ще й у ранці, а він уже без настрою. Мене складно назвати господинею року, але, на мій погляд, все чисто і на своїх місцях, наявність дитячих іграшок на підлозі, не говорить про те безладдя, яке скрізь бачиться чоловікові.

Коли я показала, де знаходяться у нас у квартирі речі, Сергій трохи посміхнувся і поцілував мене в щоку.

– Сьогодні у начальника день народження, тож буду пізно, - сказав він, одягаючи туфлі.

– Добре, - лише відповіла я і подумки зраділа, що сьогодні ввечері зможу переписуватися з Кирилом і не боятися, що Сергій у будь-який момент мене зловить і викриє у зраді.

Хоча чи це була зрада? Напевно, було відповісти складно, але я знала одне, наше листування з Кирилом було найкращим, що трапилося зі мною за останній час.

Ми спілкувалися часто, слова лилися невгамовним струмком, частіше мої, він був якимсь стриманим і писав лише стільки, щоб підживлювати мій жіночий інтерес. І я щоразу билася в істериці, бо цікавість ставала дедалі більшою.

Я могла б тримати себе в руках і спокійно проводити час із сім'єю, в ті рідкісні моменти, коли чоловік був удома, але зайшовши на свою сторінку, постійно натикалася на такі повідомлення як «Я думав про тебе всю ніч» або «Де ти була, я сумував», потрібно було мати залізну силу волі, щоб ігнорувати швидкість ударів мого серця, після подібних повідомлень.

Іноді він ніби спеціально довго не відповідав, мучив мене, і я слухняно чекала. Кожне його повідомлення, ніби електричним імпульсом проходило крізь моє серце, він ніби гіпнозував мене, як колись, у тому забутому житті. І ніби він не писав нічого, що компрометує, але моя уява все домальовувала сама.

Про те, навіщо ми так спілкуємося і що це дасть, ми ніколи не обговорювали, але мене немов прив'язали до цього чоловіка невидимими канатами.

Я знала його і не знала зовсім, він був відкритий і закритий одночасно. Від того хлопця, якого я любила давно, нічого вже, швидше за все, не лишилось, але цей новий образ підкорив моє серце швидше, ніж у дев'ятому класі.

Щоразу я питала себе, чи була справа в банальній нудьзі? Що я бачила у своєму житті? Декрет зробив із мене не жінку, а якусь машину для прибирання-прання-готування, єдине, що хоч якось виділяло мене з натовпу звичайних мам – моя робота. Але бути фізіотерапевтом в районній поліклініці не так весело, як я переконувала себе.

Мені подобався адреналін, гра, ходіння тонким льодом. Здавалося б, що я можу зупинитися будь-якої миті, якщо захочу, але я не хотіла, принаймні поки не з'ясую до кінця, яка справжня причина його появи в моєму житті.

– Ти так змінилася останнім часом, - відриваюсь від телефону і дивлюся на свою подругу Наташу, що увійшла до кабінету.

– Не розумію, про що ти говориш, - кладу гаджет у кишеню білого халата і беруся за давно охолону каву.

Навіть не можу згадати, коли її зробила, всі мої думки крутяться навколо останнього повідомлення Кирила, що йому подобається моя остання фотографія на сторінці. Не знаю, як він це робить, але він ніби каже звичайні компліменти, а я вже йду в себе, і мрію про те, щоб почути його тихий шепіт.

– Ну, не знаю, ти посміхаєшся весь час і виглядати стала якось інакше, - Наташа розглядає мене, сподіваючись почути подробиці. – У вас із Сергійком другий медовий місяць?

– У нас і першого не було, - невдоволено бурчу я.

Як би мені не соромно про це говорити, але Сергій, кілька років тому, банально затиснув грошей, щоб поїхати у відпустку.

– Значить, скоро поїдете, - щасливо посміхається подруга, вона навіть подумати не може, що причина мого гарного настрою криється не у стосунках зі своїм чоловіком.

Для Наташі у мене ідеальний шлюб, найкращий у світі чоловік і пристойна сім'я, а я ніяк не можу метнутися на інший бік і зрадити Сергію. І, я її розумію, адже до останнього теж так думала, а зараз шалено хотілося опинитися поряд з Кирилом і просто подихати з ним одним повітрям.