Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

Надворі стало тихо. Люта погода вигнала перехожих з вулиць, лише час від часу повз них проїздило якесь авто.

— А потім? — спитала Ріццолі.

— Я могла думати тільки про те, як позбутися тіла. Запхнула його в материне авто. Подумала, може, це зійде за нещасний випадок. Була ніч, тож ніхто нічого не побачив би. Я поїхала до кар’єру за кілька миль від міста й скинула машину у воду. Припустила, що хтось її рано чи пізно знайде.

Лілі зневірено засміялася.

— Але не знайшли. Уявляєте? — Вона подивилася на Джейн. — Ніхто її так і не знайшов.

— І після цього ви просто повернулися до свого життя.

— Я закінчила школу й поїхала геть із міста. Не хотіла бути там, коли тіло таки знайдуть.

Жінки подивились одна на одну. Джейн промовила:

— Ви усвідомлюєте, що зізнались у вбивстві Домініка Сола? Я мушу вас заарештувати.

Лілі й оком не змигнула.

— Я радо зробила б це знову. Він заслужив.

— Хто про це знав? Про те, що ви його вбили?

Лілі завагалася. За вікном авто проминула пара, схиливши голови під вітром, зіщулившись у зимових пальтах.

— Сара та Лорі-Енн знали?

— Вони були моїми найкращими подругами, я мала їм розповісти. Вони зрозуміли, чому я це зробила. Присягнулися зберегти таємницю.

— А тепер ваші подруги мертві.

— Так. — Вона здригнулася, охопила себе руками. — Це я винна.

— Хто ще знає?

— Я більше нікому не говорила, думала, що з цим покінчено. — Лілі набрала повітря. — А тоді Сара отримала ту листівку.

— З посиланням на Одкровення?

— Так.

— Хтось іще мусить знати про те, що ви вчинили. Хтось бачив вас тієї ночі чи щось чув. І тепер веселиться, катуючи вас.

Лілі похитала головою.

— Цю листівку міг надіслати лише Домінік.

— Але ж він загинув. Як це можливо?

Лілі мовчала, знаючи, що її слова здаватимуться абсурдом цій украй логічній жінці. Тоді запитала:

— Ви вірите в життя після смерті, детективе?

Як і можна було передбачити, Ріццолі пирхнула.

— Я вірю, що життя в нас одне, тож не варто його паскудити.

— А давні єгиптяни вірили в посмертя. Вони вірили, що всі люди мають ба, яку зображали птахою з людським обличчям. Ба — це душа. Після смерті вона звільняється й може літати світом живих.

— Як ці єгипетські штуки стосуються вашого двоюрідного брата?

— Він народився саме в Єгипті. Мав багато книжок від матері, подекуди — дуже старих, із текстами з єгипетських гробниць, магічними закляттями, які можуть повернути ба до життя. Гадаю, він знайшов спосіб.

— Ви говорите про воскресіння?

— Ні. Про одержимість.

Здавалося, тиша триватиме вічно.

— Ви про одержимість демонами? — нарешті перепитала Джейн.

— Так, — тихо відповіла Лілі. — Ба знаходить інший дім.

— Займає тіло когось іншого? Змушує вбивати?

— Душа не має фізичної форми. Їй потрібно керувати справж­німи плоттю й кров’ю. Сама ідея одержимості зовсім не нова. Католицька церква завжди про неї знала, є задокументовані випадки. Ритуали екзорцизму.

— То ви кажете, що ба вашого двоюрідного брата перехопила чуже тіло й саме так він зміг вас переслідувати і вбити двох ваших подруг?

Лілі почула скепсис у голосі детектива й зітхнула.

— Немає сенсу про це говорити. Ви не вірите.

— А ви? Ну — по-справжньому?

— Дванадцять років тому не вірила, — неголосно відповіла Лілі й подивилася на Ріццолі. — А тепер вірю.

* * *

«Дванадцять років під водою», — подумала Джейн. Вона стояла, тремтячи, на краю кар’єру; гуркотіли двигуни, натягнутий струною трос стогнав від ваги давно похованого під водою автомобіля. Що відбувається з тілом, яке пролежало на дні протягом дванадцяти літ з цвітінням водоростей та дванадцяти зим з кригою та таненням? Інші присутні похмуро мовчали і, безсумнівно, так само, як вона, страшилися того, яким з’явиться перед ними Домінік Сол. Судмедексперт округу, доктор Кіббі, підняв комір і натягнув шалик на обличчя, наче намагаючись зникнути всередині свого пальта, опинитися де завгодно, тільки не тут. У деревах над їхніми головами каркало тріо ворон, наче прагнуло побачити мертвечину, посмакувати. «Сподіваюся, плоті там не залишилося», — подумала Джейн. З чистими кістками можна мати справу. Скелети — то, по суті, гелловінські прикраси, що торохкотять пластиком. Зовсім не люди.

Вона кинула погляд на Лілі, яка стояла поруч. «Тобі має бути ще гірше. Ти його знала. Ти його вбила». Та Лілі не відверталася, лишалася біля Джейн, не зводячи очей з кар’єру.

Трос знову натягнувся, піднімаючи свій вантаж з чорної води, в якій плавали шматки криги. Водолаз уже підтвердив, що авто на дні, але вода надто каламутна, осад надто густий, щоб побачити, що всередині. Тепер здалося, що вода закипіла, й авто виринуло на поверхню. Повітря в шинах змусило його перевернутися в падінні, тож спочатку з’явилося дно — з іржавого металу лилася вода. Виринув з води, наче кит, задній бампер, номер ховався під багаторічним нашаруванням осаду й водоростей. Двигун заревів голосніше, пронизливе виття техніки неначе просвердлювало мозок. Ріццолі відчула, як зіщулилася поряд з нею Лілі, і подумала, що зараз ця молода жінка точно розвернеться й піде до машини. Та Лілі змогла втриматися, поки кран витягав авто з кар’єру і обережно опускав на сніг.

Робітник звільнив трос. Знову заревли двигуни, кран смикнувся, авто перевернулося дахом догори. З нього линула вода, фарбуючи сніг брудним коричневим.

Спочатку до машини ніхто не підходив, усі чекали, доки вода витече. Тоді доктор Кіббі вдягнув рукавички й потрюхикав кашею зі снігу й болота до дверей з боку водія. Потягнув, але двері не відчинилися. Тоді обійшов до пасажирського боку, смикнув за ручку й відстрибнув, коли двері несподівано розчахнулись і з-за них йому на чоботи й штани полилася вода.

Судмедексперт подивився на інших, тоді знову зосередився на відчинених дверях, з яких і далі скрапувала вода. Набрав повітря, готуючись до неприємного видовища, й нахилився, зазираючи всередину. Трохи постояв, зігнувшись у попереку, так, що зад визирав з машини, а тоді різко виструнчився і обернувся до присутніх.

— Там нічого немає, — оголосив він.

— Що? — перепитала Джейн.

— Там порожньо.

— Ви не бачите жодних решток?

Доктор Кіббі похитав головою.

— У цьому автомобілі тіла немає.

* * *

— Водолази нічого не знайшли, Лілі. Ані тіла, ані скелета. Жодних доказів того, що ваш кузен узагалі там був.

Вони сиділи в припаркованому авто Джейн, і сніжинки м’яко опускалися на лобове скло дедалі товщим шаром мережива.

— Мені це не наснилося, — сказала Лілі. — Я знаю, що це справді сталося.

Вона подивилася на Ріццолі переляканими очима.

— Навіщо мені це вигадувати? Навіщо зізнаватись у вбивстві, якого не було?

— Ми підтвердили, що це авто вашої матері. Реєстрацію не поновлювали вже дванадцять років, і ключ досі в замку запалювання.

— Я ж казала, що так і буде. Точно сказала, де шукати машину.

— Так, усе сказане вами підтвердилося, за винятком дрібної деталі. Тіла немає.

— Воно