Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

Джейн промовила:

— Мені здається, що тут максимально безпечно. Коли ворота замкнені, сюди неможливо пробратися. Він вас тут не ді­стане, хіба що крила відростить.

Лілі подивилася вгору на скелю.

— І ми не зможемо втекти, — тихо завважила вона.

Біля хатини стояло два автомобілі. Джейн стала за «мерседесом» Сансоне, і жінки вийшли з машини. Ступивши на під’їзну доріжку, Ріццолі оглянула грубо оброблені колоди, з яких було складено будинок, гострий дах, що підносився в повне снігу небо. Тоді підійшла до багажника по речі й, щойно захляснула його, почула за спиною гарчання.

З-за дерев чорними привидами вигулькнули двоє доберманів, так тихо, що вона їх до останнього не помічала. Жінки завмерли на місці, а пси наближалися, вишкіривши ікла.

— Не біжіть, — пошепки застерегла Ріццолі. — Навіть не ворушіться.

І дістала пістолет.

— Балане! Баку! Назад!

Пси зупинилися, озирнулися на господарку, яка з’явилася на порозі хатини.

— Пробачте, якщо вони вас налякали, — сказала Едвіна Фелвей. — Випустила їх погуляти.

Джейн не сховала зброю. Вона не довіряла цим тваринам, а вони помітно не довіряли їй, бо не зрушили з місця, тільки й дивилися на неї чорними зміїними очима.

— Вони захищають свою територію, але швидко розбираються, хто друг, а хто ворог. Тепер усе буде добре. Просто заберіть зброю та йдіть до мене. Але не поспішайте.

Ріццолі неохоче повернула пістолет до кобури. Вони з Лілі поволі проминули псів, піднялися на ґанок: добермани стежили за кожним їхнім кроком. Едвіна впустила жінок у велику простору вітальню, у якій пахнуло димом. Над головою вигинались арками балки, а на стінах, обшитих вузлуватими сосновими дошками, висіли голови лося та оленя. У кам’яному каміні потріскували березові колоди.

Мора підвелася з дивана, вітаючи їх.

— Нарешті ви доїхали, — сказала вона. — З цим снігопадом ми вже почали хвилюватися.

— Дорога сюди паршива, — відповіла Джейн. — Ви коли приїхали?

— Вночі, одразу після дзвінка Фроста.

Ріццолі підійшла до вікна, яке виходило на долину. Крізь завісу снігопаду виднілися далекі гори.

— Їжі тут удосталь? — запитала вона. — Пального?

— Вистачить на кілька тижнів, — відповіла Едвіна. — Мій приятель постійно поповнює запаси, разом з винним погребом. Маємо багато дров і генератор на випадок, якщо пропаде електрика.

— І я озброєний, — додав Сансоне.

Джейн не почула, як він увійшов до кімнати. Розвернулася й була дещо спантеличена тим, який він похмурий. Остання доба сильно його змінила. Тепер вони з друзями були в облозі, і це залишило відбиток на його виснаженому лиці.

— Я радий, що ви залишитеся з нами, — мовив він.

— Насправді… — Ріццолі глянула на годинник. — Ситуація здається мені доволі безпечною.

— Ви ж не думаєте виїжджати сьогодні, — втрутилася Мора.

— Я сподівалася на це.

— За годину буде вже темно. Дороги не чиститимуть до ранку.

— Вам варто лишитися, — погодився з нею Сансоне. — Їхати буде погано.

Джейн знову визирнула з вікна, на сніг. Подумала про буксування шин та порожні гірські дороги.

— У цьому є сенс, — визнала вона.

— Отже, вся банда лишається ночувати? — спитала Едвіна. — Тоді піду замкну ворота.

* * *

— Пропоную випити, пом’янути Олівера, — сказала Едвіна.

Усі зібрались у великій вітальні, навколо велетенського каміна. Сансоне підкинув у вогонь чергову березову колоду, тонка кора засичала, заіскрила. Надворі стало темно. Стогнав вітер, постукували вікна. Раптовим протягом з каміна до кімнати видуло хмарку диму. «Наче Люцифер проголошує своє прибуття», — подумала Джейн. Двоє доберманів, які лежали поряд з кріслом Едвіни, раптом підвели голови, мов відчули запах чужого.

Лілі встала з дивана, підійшла до вогнища. Попри ревіння вогню, в кімнаті було прохолодно, і, накинувши ковдру на плечі, жінка дивилась у вогонь, що кидав оранжевий полиск на її обличчя. Вони всі були тут мов у пастці, але справжньою бранкою була саме Лілі. Та людина, навколо якої вирувала темрява. За весь вечір вона майже нічого не сказала, ледь торкнулася вечері й не взяла келих вина, коли всі підняли тост.

— За Олівера, — тихо мовив Сансоне.

Келихи було піднято в мовчазному, сумному вшануванні. Ріццолі трохи сьорбнула й посунула свій келих до Мори: їй хотілося пива.

Едвіна сказала:

— Ентоні, нам потрібна свіжа кров. Я маю кількох кандидатів.

— Я не можу нікого до нас запрошувати. Не зараз. — Чоловік подивився на докторку Айлс. — Мені прикро, що вас у це втягнули. Ви ніколи цього не хотіли.

— Знаю одного чоловіка в Лондоні, — вела далі Едвіна. — Впевнена, він захоче до нас. Уже запропонувала його кандидатуру Ґоттфрідові.

— Вінні, зараз це недоречно.

— А коли ж? Він працював з моїм чоловіком багато років тому. Сам єгиптолог і, певно, зможе дати інтерпретацію всьому, що Олівер…

— Ніхто не замінить Олівера.

Коротка відповідь Сансоне, здається, заскочила Едвіну.

— Звісно ні, — нарешті відповіла та. — Я не мала цього на увазі.

— Він учився у вас, у Бостонському коледжі? — запитала Джейн.

Чоловік кивнув.

— Йому було лише шістнадцять, наймолодший першокурсник у кампусі. Я зрозумів його обдарованість того ж дня, коли він уїхав до моєї аудиторії. Ніхто інший не ставив стільки запитань. Те, що він спеціалізувався на математиці, допомагало йому вкрай якісно робити свою справу. Він міг подивитися на якийсь таємничний стародавній код і негайно побачити за ним схему. — Сансоне поставив свій келих. — Я не знав нікого подіб­ного. З першої ж зустрічі було зрозуміло, що він геній.

— Не те що ми, — криво всміхнулась Едвіна. — Я одна з рядових, тих, кого спочатку хтось мусить порекомендувати.

Вона подивилася на Мору.

— Думаю, ви знаєте, що вас запропонувала Джойс О’Доннел?

— У Мори це викликає неоднозначні почуття, — завважив Сансоне.

— Джойс вам не дуже подобалася, так?

Докторка Айлс допила вино детектива.

— Не хочу говорити зле про померлих.

— А я можу висловитися прямо, — втрутилася Ріццолі. — Будь-який клуб, до якого входить Джойс О’Доннел, не викликав би в мене бажання до нього вступати.

— Я й так не думаю, що ви могли б до нас приєднатися, — сказала Едвіна, відкорковуючи нову пляшку. — Ви ж не вірите.

— У Сатану? — засміялася Джейн. — Його немає.

— І ви кажете так навіть після всіх тих жахів, які бачили у своїй роботі, детективе? — спитав Сансоне.

— Їх чинять звичайні люди. І ні, у сатанинську одержимість я так само не вірю.

Сансоне нахилився до неї, на його обличчі виблискував вогонь.

— Ви знайомі зі справою Чайного отруйника?

— Ні.

— Це був англійський хлопець на ім’я Ґрем Янг. У чотирна­дцять років він узявся труїти власних родичів — матір, батька, сестру. Зрештою опинився за ґратами за вбивство матері. Коли ж вийшов, кілька років по тому, знову взявся за отруту. Коли його спитали, чому він це робив, він сказав — задля розваги. І слави. Це була не просто людина.

— Радше соціопат, — знизала плечима Джейн.

— Приємне, втішне слово: якщо є психіатричний діагноз, ним можна пояснити непояснюване. Але бувають такі страхітливі вчинки, що їх не можна пояснити. І збагнути не можна. — Чоловік помовчав. — Те, що робив Ґрем Янг, надихнуло