Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

— Бляха.

Джейн просканувала поглядом вулицю, схожі на тіней силуети патрульних, цікавих роззяв, які повиходили на холод, щоб побачити, з чого стільки гамору.

— Минуло кілька хвилин, — сказала Мора. — Вона не могла втекти далеко.

35

Лілі Сол промчала однією вузькою вулицею, звернула на іншу, заглиблюючись усе далі в лабіринт незнайомого району. Вона не знала Бостона й навіть не уявляла, куди біжить. Було чути сирени поліційних патрулів, вони кружляли навколо, мов акули. Помітивши спалах фар, вона забилась у провулок, присіла за сміттєвими баками: вулицею повільно проїхав патруль. Тієї ж миті, як він зник за рогом, жінка схопилася на ноги й побігла в інший бік. Тепер вона спускалася, ковзаючи на вкритій кригою бруківці, і наплічник боляче бив по лопатках. Її одяг не годився на таку люту погоду, ступні вже пекло від холоду, а руки заніміли без рукавиць. Підошви кросівок роз’їхались, і Лілі приземлилася на куприк. Від удару по спині прокотилася хвиля болю. Кілька секунд вона посиділа, ошелешена, у голові гуло. Коли зір нарешті знову став чіткий, вона побачила, що перебуває біля підніжжя пагорба. Через дорогу був парк, обрамлений кущами: на блискучому від льоду снігу лежали довгасті похмурі тіні дерев. Однак її увагу привернув сяйливий знак.

Станція метро.

Треба просто заскочити в потяг, і за кілька хвилин вона вже буде в будь-якій точці міста. І зігріється.

Лілі видряпалася на ноги: болів від падіння куприк, у подряпаних долонях пекло. Вона покульгала через вулицю, зробила кілька кроків тротуаром і завмерла.

З-за рогу вивернуло патрульне авто.

Вона чкурнула в парк, зіщулилася за кущами. Поки чекала, серце калатало в горлі, але машина так і не проїхала повз неї. Визирнувши з-поміж гілок, Лілі побачила, що авто стоїть припарковане біля станції метро. Чорт забирай. Доведеться змінити план.

Жінка роззирнулася й помітила осяйний знак іншої станції метро по той бік парку. Підвелася й рушила до нього, тримаючись у тіні дерев. Сніг укрила кірка льоду, і кожен крок супроводжувався голосним тріскотом, коли взуття провалювалось у глибокі замети. Вона пробиралася вперед, важко дихаючи від зусиль, мало не загубивши одну кросівку. А тоді, крізь хрипіння власного подиху, почула щось за спиною — тріскіт, хрупання. Зупинилася, розвернулася, і серце завмерло.

За деревом стояла постать — безлика, майже безформна, радше тінь, а не плоть. «Це він».

Схлипнувши, Лілі побігла, спотикаючись у снігу, трощачи крижану кірку. Вона не могла чути звуків переслідування за власним диханням, за гупанням серця, але знала, що він іде за нею. Він постійно був трохи позаду — щохвилини, щоподиху, йшов по її слідах, нашіптуючи біду. Але ж не так близько! Лілі не озиралася, не хотіла бачити, як наближається істота з її кошмарів, — просто неслася вперед, загубивши-таки кросівку, у шкарпетці, наскрізь мокрій від крижаної води.

Тоді вона раптом вивалилася на тротуар. Знак входу до метро був просто попереду. Лілі швидко кинулася вниз сходами, майже чекаючи, коли за спиною зашурхотять крила й гострі пазурі встромляться в спину. Натомість відчула тепло тунелю метро на обличчі й побачила, як на неї хвилею сунуть інші пасажири.

«Немає часу вовтузитися з грішми. Перестрибуй турнікет!»

Лілі перебралася через нього, хлюпнула мокрою шкарпеткою. Зробила два кроки й різко спинилася.

Перед нею стояла Джейн Ріццолі.

Лілі розвернулася до турнікета, який щойно перестрибнула. Ще один коп перекривав їй відхід.

Вона божевільно роззирнулася по станції, шукаючи істоту, яка її переслідувала, та побачила лише здивовані погляди пасажирів.

На її зап’ястку замкнулися кайданки.

***

Вона сиділа в машині Джейн Ріццолі, надто виснажена, щоб навіть просто думати про втечу. Мокра шкарпетка стискала ногу, наче шмат криги, і навіть увімкнений обігрівач не міг її зігріти, вгамувати її тремтіння.

— Добре, Лілі, — мовила Ріццолі. — Тепер ви розповісте мені правду.

— У правду ви не повірите.

— А ви спробуйте.

Лілі сиділа нерухомо, сплутане волосся затуляло обличчя. Це вже не мало значення. Вона так утомилася втікати. «Я здаюся».

— Де Домінік? — запитала Джейн.

— Він мертвий, — відповіла Лілі.

Детектив мовчки обробляла інформацію, доходила власних висновків. Крізь зачинене вікно долинуло завивання пожежної машини, але тут, у салоні, хіба що сичав обігрівач.

— Це ви його вбили? — спитала Ріццолі.

Лілі зглитнула.

— Так.

— То його мати ніколи по нього не приїздила, так? Не забирала його за кордон. Саме тому ви написали того листа для школи.

Лілі опустила голову ще нижче. Не було сенсу заперечувати, ця жінка вже склала два і два.

— Зі школи все телефонували й телефонували, питали, чи він повернеться до навчання. Я мусила написати того листа, щоб вони припинили питати, де він.

— Як ви його вбили?

Лілі, тремтячи, набрала повітря.

— То був тиждень після батькового похорону. Домінік був у нашому гаражі, роздивлявся мамине авто. Сказав, що їй воно більше не потрібне, то, може, він його забере. — Голос жінки стишився до шепоту. — Тоді я й сказала, що знаю. Знаю, що це він їх убив.

— Звідки ви це знали?

— Знайшла його записник. Він тримав його під матрацом.

— Що було в тому записнику?

— Там було все про нас. Сторінки за сторінками про нудну родину Солів. Що ми робили щодень, що говорили одне одному. Він занотував, якою дорогою Тедді завжди ходив до озера. Які пігулки зберігалися в шафці у ванні. Що ми їли на сніданок, як казали одне одному добраніч. — Вона замовкла. Знову зглитнула. — І він знав, де батько тримав ключ від сховку з пістолетом.

Лілі подивилася на Джейн.

— Він вивчав нас, наче сам був науковцем, а ми — лише піддослідними пацюками.

— У записнику було прямо написано, що він убив ваших рідних?

Вона завагалася.

— Ні. Останній запис було датовано восьмим серпня, коли Тедді… — Пауза. — Він був надто розумний, щоб писати про це прямо.

— Де зараз той записник? Досі у вас?

— Я спалила його разом з іншими його книжками. Нестерпно було їх бачити.

Лілі розуміла погляд детектива. «Ти знищила докази. Чому я маю тобі вірити?»

— Гаразд, — сказала Ріццолі. — Ви кажете, що заскочили Домініка в гаражі й виступили проти нього.

— Я була така засмучена, що не подумала про те, що буде далі.

— І що ж було?

— Коли я сказала йому, що все знаю, він просто витріщився на мене. Без страху, без провини. Сказав: «Ти не зможеш цього довести».

Вона вдихнула, повільно видихнула.

— Навіть якби й могла, йому було лише п’ятнадцять. За ґрати він би не сів і звільнився б за кілька років. А мої рідні так і лишилися б мертві.

— Що було далі?

— Я запитала його чому. Для чого йому чинити такі жахи. І знаєте, що він сказав?

— Що?

— «Ти мала б бути зі мною приязніша». Оце й уся відповідь. Усе, що він сказав. Потім усміхнувся й пішов до виходу, наче ніщо у світі його не обходило. — Лілі помовчала. — Тоді я це й зробила.

— Як?

— Взяла лопату, що стояла попід стіною. Навіть