Клуб «Мефісто» - Тесс Геррітсен

— Тоді мав би лишитися скелет. Але немає нічого. Ані одягу, ані кісток. — Джейн помовчала. — Ви розумієте, що це означає.

Лілі зглитнула, пильно вдивилась у скло, уже вкрите снігом.

— Він живий.

— Ви втікали не від привида, не від злого духа. Він досі плоть і кров і, підозрюю, збіса лютий на вас за те, що ви намагалися його вбити. Ось про що тут ідеться, Лілі. Про помсту. Дванадцять років тому це був лише пацан. Але тепер він дорослий чоловік і нарешті може помститися. Минулого серпня він загубив ваш слід в Італії, не знав, як вас знайти, тож пішов по інформацію до Сари та Лорі-Енн. Але вони так само не знали, де ви, з них не було користі. Довелося шукати іншого шляху встановити ваше місцеперебування.

— Фонд «Мефісто», — пробелькотіла Лілі.

— Якщо до фонду дослуховуються так, як стверджує Сансоне, то про нього мають знати не лише правоохоронці. Вочевидь, Домінік теж почув про них і точно знав, як їх зацікавити. Взяти той дзвінок до Джойс О’Доннел. Слова латиною, мушля, сатанинські символи змусили «Мефісто» думати, що вони нарешті вистежують Сатану. Але я думаю, що їх просто обдурили.

— Домінік використав їх, щоб знайти мене.

— І вони непогано впоралися, чи не так? «Мефісто» знайшли вас всього за десять днів.

Лілі трохи подумала. Тоді сказала:

— Тіла немає. Ви не можете висунути мені звинувачення, тож і затримувати більше не можете.

Джейн подивилася в очі, що блищали страхом, і подумала: «Вона хоче втекти».

— Я вільна, правильно?

— Вільна? — Ріццолі засміялася. — І ви називаєте свободою це життя переляканого кролика?

— Я ж вижила, чи не так?

— А коли відбиватися почнете? Коли захистите себе? Ми говоримо не про диявола, а про людину. Його можна перемогти.

— Вам просто говорити, це ж не на вас він полює!

— Ні, але я полюю на нього й потребую вашої допомоги. Співпрацюйте зі мною, Лілі. Ви знаєте його краще, ніж будь-хто.

— Тому він і не хоче залишити мені життя.

— Обіцяю, ви будете в безпеці.

— Ви не зможете дотримати слова. Думаєте, він ще не знає, де я? Ви не знаєте, який він педантичний. Не пропустить жодної деталі, жодної нагоди. Він може бути живий, але вам ніколи не переконати мене в тому, що він людина.

Задзвонив телефон Джейн, злякавши їх обох. Відповідаючи, вона відчувала на собі погляд Лілі, напружений і допитливий. «Вона припускає найгірше».

То був Баррі Фрост.

— Де ви зараз?

— Ще в Норвічі. Уже пізно, то ми, певно, заночуємо в мотелі, а завтра повернемося до міста.

— Гадаю, краще тобі її не привозити.

— Чому?

— У нас тут серйозна проблема. Олівер Старк мертвий.

— Що?

— Хтось скористався його телефоном, викликав 911 і лишив слухавку висіти. Так ми й дізналися. Я зараз у нього вдома. Господи, тут просто кривава лазня. Він прив’язаний до свого візка, але його майже не впізнати. Бідолашний не мав шансів. — Він трохи зачекав, поки вона щось скаже. — Ріццолі?

— Треба застерегти інших. Сансоне та місіс Фелвей.

— Я їм уже зателефонував, і докторці Айлс так само. У «Мефісто» є люди в Європі, вжито всіх заходів.

Джейн подумала про щойно сказане Лілі. «Вам ніколи не переконати мене в тому, що він людина». Яких заходів можна вжити проти вбивці, який, здається, вміє проходити крізь стіни?

— Він полює на них, — сказала вона.

— Скидається на це. Масштаб більший, ніж ми думали. Йдеться не просто про Лілі Сол. Про весь фонд.

— Якого дідька він це робить? Чому полює на них усіх?

— Знаєш, як Сансоне це назвав? — спитав Фрост. — Винищенням. Можливо, ми помилилися щодо Лілі Сол. Можливо, не вона справжня мішень.

— У будь-якому разі її зараз привозити не можна.

— Лейтенант Маркетт вважає, що за межами Бостона їй буде безпечніше, і я з ним згоден. Намагаємося зараз знайти їй довгостроковий сховок, але на це піде день-два.

— І що мені до того з нею робити?

— Сансоне запропонував Нью-Гемпшир. Будинок у Білих горах. Каже, безпечний.

— Чий будинок?

— Товариша місіс Фелвей.

— І ми довіримося Сансоне?

— Маркетт згодився. Каже, керівництво в ньому не сумнівається.

«Тож вони знають про Сансоне більше за мене».

— Гаразд, — сказала вона. — Як знайти той дім?

— Місіс Фелвей зателефонує й усе розповість.

— А Сансоне та Мора? Що вони робитимуть?

— Вони теж туди їдуть. Зустрінуть вас там.

36

О першій годині вони перетнули кордон штату Массачусетс і в’їхали до Нью-Гемпширу, а Лілі заледве хоч слово сказала, відколи вони вранці виписалися з мотелю в Онеонті. Тепер же, дорогою на північ до Білих гір, єдиним звуком в автівці був шурхіт двірників, що змахували сніг з лобового скла. «Надто нервується для балачок», — подумала Джейн, зиркаючи на свою мовчазну супутницю. Вночі в спільному номері вона чула, як та вовтузиться й крутиться в сусідньому ліжку, і сьогодні очі Лілі були запалі, обличчя витягнуте, кістки мало не просвічувалися крізь бліду шкіру. Якби Лілі Сол набрала кілька кілограмів ваги, вона була б гарненькою. Але зараз, дивлячись на неї, Джейн бачила живого мерця.

«Може, вона саме така і є».

— Ви сьогодні залишитеся зі мною?

Запитання пролунало так тихо, що мало не загубилось у шурхоті двірників.

— Подивлюся за ситуацією, — відповіла Ріццолі. — Там вирішу.

— То можете не залишитися.

— Ви там будете не сама.

— Вам, певно, додому хочеться. — Лілі зітхнула. — Маєте чоловіка?

— Так, я заміжня.

— І дітей?

Джейн завагалася.

— У мене дочка.

— Не хочете розповідати про себе. Не довіряєте мені.

— Я мало вас знаю.

Лілі подивилась у вікно.

— Усі, хто мене по-справжньому знали, мертві. — Пауза. — Окрім Домініка.

Завіса снігу за вікном ставала дедалі щільніша. Вони пробиралися крізь густий сосновий ліс. І вперше Джейн засумнівалася, що її «субару» впорається з дорогою, якщо й далі сніжитиме.

— Та й чому ви мали б мені довіряти? — гірко засміялася Лілі. — Тобто ви знаєте про мене тільки те, що я намагалася вбити двоюрідного брата. І облажалася.

— Той напис на стіні Лорі-Енн, — сказала детектив. — Він призначався вам, так? «На мені гріх».

— Бо так і є, — пробуркотіла Лілі. — І я ніколи не припиню за нього платити.

— І стіл було накрито на чотирьох. Це символізувало родину Солів, я правильно розумію? Вас було четверо.

Лілі потерла очі, подивилась у вікно.

— Я остання. Четверта за столом.

— Знаєте, я теж убила б того сучого сина, — сказала Джейн.

— Вам це краще вдалося б.

Почався підйом. «Субару» важко видирався на гору, буксуючи в усе глибшому свіжому снігу. Ріццолі глянула на свій мобільний і побачила, що зв’язку немає. В останні миль п’ять вони жодного будинку не проминули. «Може, варто розвернутися, — подумала вона. — Я мушу оберігати цю жінку, а не завезти її в гори, де вона замерзне до смерті».

Чи це взагалі та дорога?

Вона примружилася, дивлячись уперед, намагаючись побачити вершину. А тоді помітила хатину, що сиділа на самій верхівці скелі, мов орляче гніздо. Інших будинків поблизу не було, і на