Молодий місяць - Стефані Маєр

— Без проблем, — сказала я, задихаючись. Джаред звів угору одну брову.

— Мабуть, буде краще, якщо за кермо сядеш ти, Ембрі. Здається, вона от-от виблює.

— Хороша ідея. А де ключі? — запитав мене Ембрі.

— В машині. Ембрі відчинив дверцята з пасажирського боку.

— Залазь, — сказав він весело, піднявши мене однією рукою й закинувши на сидіння. Він оцінив поглядом кабіну. — А тобі доведеться їхати ззаду, в кузові, — сказав він Джареду.

— Не маю нічого проти. У мене теж слабкий шлунок. Не хочу бути поряд, коли вона блюватиме.

— Б’юсь об заклад, що вона не така слабачка. Вона ж водиться з вурдалаками.

— На п’ять баксів? — запитав Джаред.

— Без питань. Мені навіть незручно ось так легко забирати в тебе гроші.

Ембрі заліз у машину й завів двигун, тим часом Джаред спритно заскочив у кузов. Щойно зачинивши по собі двері, Ембрі прошепотів мені:

— Тримайся, гаразд? У мене тільки десять баксів, а якщо Пол провчить Джейкоба…

— Гаразд, — прошепотіла я. Ембрі відвіз нас назад у селище.

— Гей, а як усе-таки вдалося переступити через заборону?

— Переступити через… що?

— Ну, я маю на увазі наказ. Знаєш, не говорити зайвого і таке інше. Як Джейк розказав тобі про все?

— А, це, — мовила я, згадуючи, як Джейкоб просвітив мене минулої ночі. — Він не розповідав. Я сама здогадалася.

Ембрі стиснув губи та здивовано поглянув на мене.

— Гм. Думаю, цей варіант пройде.

— А куди ми їдемо? — запитала я.

— До будинку Емілії. Вона подружка Сема… ні, гадаю, тепер вона його наречена. Решта хлопців приєднаються до нас пізніше, коли Сем дасть їм добрячого прочухана за те, що трапилося. А потім Пол і Джейк підуть шукати для себе новий одяг, звісно, якщо в Пола ще щось залишилося.

— А Емілія знає, що ви…?

— Звісно. Чуєш, не витріщайся на неї. Сем ненавидить, коли на неї хтось дивиться.

Я насупилася.

— А чому я повинна на неї витріщатися? Здається, Ембрі стало трохи незручно.

— Щойно ти мала змогу переконатися, що спілкуватися з вовкулаками не зовсім безпечно… — кинув він і швидко змінив тему розмови: — Гей, а ти злишся за те, що сталося з тим чорночубим кровопивцею на галявині? Не скидалося на те, що він твій друг, але… — Ембрі знизав плечима.

— Ні, він не був моїм другом.

— Це добре. Знаєш, нам би не хотілося порушувати угоду.

— Ах, так, колись давно Джейкоб розказував мені про цю угоду. А чому, вбивши Лорана, ви могли порушити угоду?

— Лоран, — повторив він і фиркнув. Здається, його здивувало те, що у вампіра є ім’я. — Ну, теоретично ми були на землі Калленів. Нам заборонено нападати на будь-кого з них, я маю на увазі Калленів, за межами нашої території — принаймні поки вони першими не порушать угоди. Ми не знали, чи той чорночубий належить до їхньої сім’ї. Схоже на те, що ти його знала.

— А як вони можуть порушити угоду?

— Якщо нападуть на людину. Джейкоб не хотів, щоб усе зайшло так далеко.

— А. Ну, дякую. Я рада, що ви вирішили не чекати.

— Ми також, — це прозвучало так, наче він говорив у прямому значенні слова.

Ембрі проїхав попри східну околицю селища, перш ніж з’їхати на вузеньку ґрунтову дорогу.

— Твій пікап такий повільний, — зауважив він.

— Ну вибач.

В кінці вулиці стояв невеличкий будинок, який колись був сірим. Окрім вицвілих блакитних дверей, виднілося єдине віконце. Жовтогарячі та жовті чорнобривці, що цвіли на підвіконні, надавали цьому місцю неймовірної привабливості.

Ембрі відчинив дверцята пікапа та потягнув носом.

— Ум-м-м, Емілія куховарить.

Джаред вискочив із кузова й рушив до дверей, та Ембрі одразу його зупинив, поклавши йому на груди руку. Тоді багатозначно подивився на мене й прокашлявся.

— У мене немає з собою гаманця, — сказав Джаред.

— Нічого страшного. Я не забуду.

Вони миттю перескочили єдину сходинку, що вела в будинок, і зайшли всередину, навіть не постукавши. Я сором’язливо попленталася за ними.

Як і в будинку Біллі, вітальня тут також правила за кухню. Молода жінка з атласно-бронзовою шкірою й довгим прямим чорним волоссям стояла біля раковини, витягувала великі кекси із залізних формочок і складала їх на паперові тарілки. Спочатку я подумала, що Сем забороняв витріщатися на неї, тому що вона була дуже вродлива.

— Хлопці, ви голодні? — запитала вона своїм мелодійним голосом. Тоді обернулася до нас і всміхнулася половиною обличчя.

Права частина її лиця була знівечена від чола до підборіддя трьома товстими червоними шрамами, і досі яскравими, хоча вони вже давно загоїлися. Один зі шрамів починався біля куточка її темного мигдалевидного правого ока, інший — викривляв правий кутик рота у бридку нерухому гримасу.

Дякуючи настановам Ембрі, я швидко відвела погляд на кекси в її руках. Вони пахли чудово — свіжими чорницями.

— Ой, — сказала Емілія здивовано. — А це хто?

Я підвела погляд, намагаючись дивитися на ліву частину її обличчя.

— Белла Свон, — відповів Джаред, знизавши плечима. Очевидячки, про мене тут говорили й раніше. — А хто ж іще?

— Припини ці розмови, поки не вернеться Джейкоб, — пробурмотіла Емілія.

Вона подивилася на мене. Жодна половина її колись прекрасного обличчя не видалася мені дружелюбною. — Значить, ти подружка вурдалака? Я напружилася.

— Так. А ти, значить, подружка вовкулаки?

Вона засміялася, так само як Ембрі та Джаред. Ліва половина її обличчя значно потеплішала.

— Мабуть, що так, — мовила вона й повернулася до Джареда. — Де Сем?

— Белла сьогодні вранці… ну… трохи здивувала Пола. Емілія закотила своє добре око.

— А, Пол, — зітхнула вона. — Як гадаєш, їх довго не буде? Я саме збиралася смажити яєшню.

— Не хвилюйся, — сказав їй Ембрі. — Якщо вони запізняться, ми не дамо харчам зіпсуватися.

Емілія усміхнулася й відчинила холодильник.

— Я й не сумніваюся в цьому, — погодилася вона. — Белло, ти голодна? Пригощайся кексом.

— Дякую.

Я взяла один із тарілки й почала обгризати краї. Кекс був чудовий і дуже смачний, навіть для мого шлунка, в якому й досі все переверталося. Ембрі взяв уже третій і проковтнув його, не кусаючи.

— Залиш кілька своїм братам, — насварилася на нього Емілія, ляснувши його дерев’яною ложкою по голові. Слово «брати» трохи здивувало мене, хоча інші, здається, не звернули на нього уваги.

— Свиня, — обізвав приятеля Джаред.

Я сперлася на стійку й спостерігала, як вони втрьох посімейному жартують і кепкують одне з одного. На кухні Емілії було дуже затишно, білі шафи та світлі дерев’яні полиці аж блищали. На маленькому круглому столику стояв тріснутий біло-блакитний глечик із безліччю польових квітів. Здається, Джаред та Ембрі почувалися тут як удома.