Молодий місяць - Стефані Маєр

— Белло! В чому справа?

— Вікторія, — випалила я, жадібно ковтаючи повітря й борючись із новим нападом.

У голові пролунав лютий рик Едварда.

Я відчула, як Джейкоб тягне мене вгору. Він незграбно всадовив мене до себе на коліна, поклавши мою голову собі на плече. Він намагався втримати мене так, щоб я не впала. Забрав мок ре від поту волосся з мого обличчя.

— Хто? — запитав Джейкоб. — Ти чуєш мене, Белло? Белло?

— Вона не подружка Лорана, — простогнала я, притулившись до його плеча. — Вони просто старі друзі…

— Може, тобі треба води? Лікаря? Скажи, що я можу зробити, — не вгавав він.

— Я не хвора — я нажахана, — пояснила я пошепки.

Хоча словом «нажахана» навряд чи можна було до кінця описати мій стан.

Джейкоб поплескав мене по спині.

— Ти боїшся цієї Вікторії? Я кивнула й затремтіла ще дужче.

— Вікторія — це та рудоволоса жінка? Я знову затремтіла й простогнала:

— Так.

— Звідки тобі відомо, що вона не його подруга?

— Лоран сказав, що її коханцем був Джеймс, — пояснила я, мимоволі намацавши серпик шраму на руці.

Джейк підняв моє обличчя своєю великою долонею й пильно подивився мені в очі.

— Він сказав тобі ще щось, Белло? Це дуже важливо. Ти знаєш, чого їй треба?

— Ще б пак, — прошепотіла я. — Їй потрібна я. Його очі округлилися від здивування, потім знову звузилися.

— Чому? — запитав він.

— Едвард убив Джеймса, — прошепотіла я. Джейкоб так міцно стиснув мене, що тепер не було сенсу ховатися — він мене захистить. — Вона просто… оскаженіла. Лоран казав, вона вважає, що справедливіше буде вбити мене, а не Едварда. Око за око. Вона не знала — мабуть, і досі не знає, — що… що… — я насилу вдихнула. — Що все змінилося, що Каллени поїхали. Й Едварда немає.

Джейкоб був трохи спантеличений, на його обличчі змішалося кілька почуттів.

— Ось у чому справа? І чому ж Каллени поїхали?

— Я всього-на-всього людина. Нічого особливого, — пояснила я, ледь помітно знизавши плечима.

Щось схоже на гарчання — не справжнє гарчання, а радше людське волання — вихопилося з грудей Джейкоба.

— Якщо той клятий кровопивця й справді такий тупий…

— Будь ласка, — благала я. — Будь ласка. Не треба. Джейкоб трохи повагався, але зрештою кивнув.

— Це дуже важливо, — сказав він знову, його обличчя стало серйозним. — Саме це нам потрібно було знати. Ми повинні розказати про все хлопцям зараз-таки.

Він підвівся й поставив мене на ноги. Тримав мене за талію доти, доки не переконався, що я не впаду.

— Зі мною все гаразд, — обманула я. Він досі підтримував мене однією рукою.

— Ходімо. Він повів мене до пікапа.

— Куди ми?

— Я ще й сам не знаю, — зізнався він. — Я скличу збори. Гей, зажди тут. Я на хвилинку, гаразд? — він залишив мене біля машини.

— Куди ти йдеш?

— Я скоро повернуся, — пообіцяв він. Тоді розвернувся й перетнув стоянку одним стрибком, а далі гайнув через дорогу в ліс. Він пронісся між деревами, швидкий та блискучий як олень.

— Джейкобе! — крикнула я услід хриплим голосом, але він уже зник.

Не найкращий час, щоб зоставатися на самоті. Варто було Джейкобу залишити мене, як моє дихання одразу ж прискорилося. Я повільно залізла в машину й одразу замкнула всі дверцята. Проте це не принесло мені полегшення.

Вікторія й справді на мене полює. Це неймовірне везіння, що вона ще досі не знайшла мене, — везіння і п’ять неповнолітніх вовкулак.

Я різко видихнула. Байдуже, що говорить Джейкоб, сама думка про те, що він був близько біля неї, наганяла на мене жах. Мені байдуже, на кого він перетворюється, коли злиться, — в пам’яті сплило її дике обличчя, її червоне, мов полум’я, волосся, Вікторія така безжалісна й незворушна…

Але якщо вірити Джейкобу, то Лоран мертвий. Невже це можливо? Едвард — у мене всередині все перевернулося — розповідав, як важко вбити вурдалака. Тільки інший вампір може це зробити. Але Джейкоб сказав, що вовкулаки створені саме для цього…

Він пообіцяв, що вони наглянуть за Чарлі, — тож тепер я повинна покластися на вовкулак, щоб уберегти свого батька. Але як я можу їм довіритися? Ми всі в небезпеці! Особливо якщо Джейкоб спробує стати між Вікторією та Чарлі… між Вікторією та мною.

Я знову відчула, що мені зле.

Від несподіваного стуку у вікно я зойкнула — та це був тільки Джейкоб, він уже повернувся. Тремтячими руками я відчинила двері.

— Ти й справді нажахана, еге ж? — запитав він, сівши в машину.

Я кивнула.

— Не бійся. Ми подбаємо про тебе, і про Чарлі також. Обіцяю.

— Думка про те, що ти зустрінешся з Вікторією, лякає мене ще більше, ніж те, що вона знайде мене, — прошепотіла я.

Він засміявся.

— Ти повинна вірити в нас. А то це навіть образливо. Я тільки похитала головою. Я вже бачила вурдалаків у бою.

— Куди ти ходив? — запитала я. Він стиснув губи й нічого не відповів.

— Що? Це також таємниця?

Він насупився.

— Не зовсім. Але це може здатися трохи дивним. Я не хочу тебе налякати.

— Ти ж знаєш, що я уже звикла до дивних речей, — я спробувала усміхнутися, але безуспішно.

Джейкоб знову засміявся.

— Що ж, гадаю, ти це витримаєш. Гаразд. Розумієш, коли ми стаємо вовками, ми можемо… чути одне одного.

Мої брови здивовано полізли вгору.

— Ми чуємо не звуки, — продовжував він, — а… думки — принаймні думки одне одного — незалежно від того, на якій відстані перебуваємо. Це дуже допомагає, коли ми полюємо, але з іншого боку — це дратує. Соромно, тому що ми не маємо ніяких таємниць одне від одного. Чортівня, правда?

— Ось що ти мав на увазі минулої ночі, коли казав, що розкажеш усім про нашу зустріч, хоча й сам цього не хочеш?

— А ти кмітлива.

— Дякую.

— А ще ти відреагувала так, наче тут немає нічого дивного. Я гадав, це тебе схвилює.

— Це не… ну, ти не перший із моїх знайомих, хто вміє читати думки. Тому мені це й не здається дивним.

— Справді?… Зажди — зараз ти говориш про своїх кровопивць?

— Не смій називати їх так. Він засміявся.

— Яка різниця? Ну добре, про Калленів?

— Тільки… Тільки про Едварда, — я непомітно обхопила себе руками.

Здається, Джейкоба неприємно вразила така новина.

— Я гадав, це вигадки. Я чув легенди про те, що деякі вампіри наділені певними… додатковими вміннями, але я думав, що це просто