Молодий місяць - Стефані Маєр

Коли я знову уявила його уві сні, таким спокійним і беззахисним, то мною оволоділо нестримне бажання його захистити. І де тут логіка?

Я відновила в пам’яті його мирне обличчя, намагаючись придумати якийсь спосіб, щоб захистити Джейка, правильно це чи ні. Поки я так сиділа, небо посіріло.

— Привіт, Белло, — голос Джейкоба долинав із темряви, і від несподіванки я аж підскочила. Голос був м’який, майже сором’язливий, але все одно я очікувала, що спершу почую хрускіт каміння у Джейка під ногами. Я дивилася на його постать у променях ранкового сонця — й це було дивовижне видовище.

— Джейку?

Він стояв за кілька кроків від мене, тривожно переминаючись із ноги на ногу.

— Біллі сказав, що ти приходила — тобі не знадобилося багато часу, правда ж? Я знав, що ти здогадаєшся.

— Так, тепер я згадала твою легенду, — прошепотіла я.

Запала тиша, і хоча було ще затемно, по моїй шкірі бігали мурашки, наче я була певна, що він вивчає моє обличчя. Здається, йому було достатньо світла, щоб прочитати вираз мого обличчя, бо коли він заговорив, голос його пролунав несподівано різко.

— Ти могла просто подзвонити, — сказав він хрипко.

— Я знаю, — кивнула я.

Джейкоб почав ходити туди-сюди вздовж скель. Якби я добре прислухалася, то почула б — окрім рокоту хвиль — його легкі кроки. Піді мною каміння тріщало б, як кастаньєти.

— Навіщо ти прийшла? — запитав він, продовжуючи крокувати туди-сюди.

— Я подумала, що краще обговорити все не по телефону.

— О, набагато краще, — фиркнув він.

— Джейкобе, я повинна тебе попередити…

— Про рейнджерів і мисливців? Не хвилюйся. Ми вже все знаємо.

— Не хвилюватися? — я не вірила власним вухам. — Джейку, у них зброя! Вони порозставляли капкани та пропонують винагороду за…

— Ми можемо самі потурбуватися про себе, — гаркнув він, досі крокуючи. — Вони нікого не впіймають. Вони тільки все ускладнюють — бо скоро вони також почнуть зникати.

— Джейку! — зашипіла я.

— Що? Це правда. У моєму голосі з’явилася відраза.

— Як ти можеш… як ти можеш таке говорити? Ти знаєш цих людей. Чарлі також там!

На саму думку про це в мене всередині все перевернулося. Джейк різко зупинився.

— А що ще ми можемо вдіяти? — вигукнув він.

Сонце залило небо сріблясто-рожевою барвою. Тепер я могла роздивитися Джейкове обличчя; воно було злісне, спантеличене, ображене.

— Може, ти зміг би… ну, спробувати не бути… вовкулакою? — запитала я пошепки.

Він закинув руки до неба.

— Якби у мене був вибір! — закричав він. — І чим це допоможе, якщо ти й справді хвилюєшся про людей, які зникли безвісти?

— Я тебе не розумію.

Він витріщився на мене, його очі примружилися, а рот вигнувся у кривій посмішці.

— Ти знаєш, що по-справжньому мене бісить? Я здригнулася від ворожого виразу, який з’явився на його обличчі. Здається, він чекав на відповідь, тож я похитала головою.

— Ти така лицемірка, Белло, — зараз ти сидиш біля мене, хоча й боїшся мене! Хіба це чесно? — його руки затремтіли від злості.

— Лицемірка? Так, я боюся чудовиська. І що в цьому такого, невже це робить мене лицеміркою?

— Ух! — загарчав він, стискаючи тремтячими руками скроні й заплющуючи очі. — Послухай тільки, що ти говориш!

— Що?

Він зробив два кроки та схилився наді мною, його очі палали від злості.

— Ну, вибач, що я не можу бути саме тим чудовиськом, яке тобі потрібне, Белло. Гадаю, я не такий гарний, як твій кровопивця, еге ж?

Я підірвалася на ноги й метнула на нього суворий погляд.

— Ні, не такий! — верескнула я. — Справа не в тому, хто ти є, бовдуре, а що ти робиш!

— Що ти маєш на увазі? — прогарчав він, його аж трусило від люті.

Я мало не підскочила від несподіванки, коли голос Едварда застеріг мене:

«Будь дуже обережною, Белло, — сказав цей ніжний голос. — Не тисни на нього засильно. Спробуй його заспокоїти».

Сьогодні навіть голос у моїй голові лепетав якісь дурниці.

Однак я дослухалася до його поради. Я б зробила заради нього все.

— Джейкобе, — мовила я тихо й навіть лагідно. — Невже обов’язково вбивати людей, Джейкобе? Невже немає іншого виходу? Наприклад, вурдалаки знайшли спосіб виживати, не вбиваючи людей, може, ти також якось спробуєш?

Раптом він підскочив і виструнчився, наче мої слова вдарили його струмом. Його брови поповзли вгору, а очі округлилися.

— Вбивати людей? — запитав він.

— А про що ж, ти думав, ми балакаємо?

Він перестав тремтіти й подивився на мене, в його очах зажевріла надія.

— Я думав, ми говоримо про твою відразу до вовкулак.

— Ні, Джейку, ні. Справа не в тому, що ти… вовк. Із цим усе гаразд, — запевнила я його, і я знала, що так воно і є. Мені й справді було байдуже, що він перетворюється на великого вовка — він усе одно залишається Джейкобом. — Якби ти тільки міг знайти спосіб не шкодити людям… тільки це мене засмучує. Це невинні люди, Джейку, такі, як Чарлі, і я не бачу іншого виходу, поки ти не…

— І це все? Справді? — урвав мене він, на його обличчі розцвіла посмішка. — Ти боїшся тільки тому, що я вбивця? Це єдина причина?

— Невже цього не достатньо?

Він розреготався.

— Джейкобе Блек, це зовсім не смішно!

— Авжеж, авжеж, — погодився він, досі гигикаючи. Він наблизився та схопив мене, знову стискаючи у своїх ведмежих обіймах.

— Тобі й справді байдуже, що я перетворююся на величезного собаку? — запитав він, його радісний голос задзвенів у мене у вухах.

— Байдуже, — запевнила я, задихаючись. — Я не маю чим дихати, Джейку!

Він відпустив мене, але взяв за обидві руки.

— Я не вбивця, Белло.

Я уважно зазирнула в його обличчя, й мені стало зрозуміло, що він говорив правду. Я відчула невимовне полегшення.

— Справді? — запитала я.

— Справді, — урочисто мовив він.

Я міцно його обійняла. Це нагадало мені той перший день, коли ми каталися на мотоциклах, — відтоді Джейк іще виріс, і поруч із ним я почувалась як маленька дитина. Як і тоді, він ніжно погладив мене по голові.

— Пробач, що назвав тебе лицеміркою, — вибачився він.

— Пробач, що назвала тебе вбивцею.

Він засміявся.

Раптом дещо спало мені на думку, і я відсторонилася від нього, щоб добре бачити обличчя. Мої брови тривожно зійшлися на переніссі.

— А Сем? А всі інші?

Він похитав головою й усміхнувся, наче важкий тягар упав із його пліч.

— Звісно, що ні. Пам’ятаєш, як ми себе називаємо? Я одразу ж згадала цю назву — я щодня думала про