Молодий місяць - Стефані Маєр

— Ну, чому ти просто не можеш дотримуватися правил, Джейкобе? — загорлав він, розмахуючи руками. — Про що в біса ти думаєш? Невже вона важливіша, ніж усі інші — ніж ціле наше плем’я? Ніж люди, яких убивають?

— Вона здатна допомогти, — сказав Джейкоб тихо.

— Допомогти! — заверещав хлопець, не тямлячи себе від люті. Його руки затремтіли. — Ох, дуже схоже на те! Я впевнений, що ця дівка кровопивці вмирає — так хоче нам допомогти!

— Не смій говорити про неї так! — заричав у відповідь Джейкоб, ображений його словами.

Спина й плечі хлопця затремтіли ще сильніше.

— Поле! Розслабся! — наказав Сем.

Пол похитав головою — не те щоб він заперечував Семові, просто намагався зосередитися.

— К бісу все, Поле, — сказав один із хлопців, мабуть, Джаред. — Візьми себе в руки.

Пол повернув голову до Джареда, на його скривлених губах застигла відраза. Тоді він подивився туди, де стояла я. Джейкоб ступив уперед, загородивши мене собою.

І тут почалося!

— Ну звісно, давай, захищай її! — заволав Пол, почервонівши від люті. Ще одна хвиля дрожу, немов конвульсія, прокотилась по його тілу. Він відкинув голову назад, із грудей його вихопився справжній тваринний рев.

— Поле! — скрикнули Сем та Джейкоб одностайно.

Пол упав на землю, його тіло тремтіло. Почувся гучний звук, наче щось луснуло, і тіло хлопця вибухнуло.

Його шкіра вкрилася темно-сірим хутром, перетворивши хлопця на щось уп’ятеро більше, ніж він був перед тим, — на якусь величезну істоту, що припала до землі й була ладна щомиті стрибнути.

Вовча паща оскалилася, показавши всі свої гострі зуби, а з величезних грудей вихопився ще один страшний рев. Темні розгнівані очі втупилися в мене.

В цю ж мить Джейкоб побіг через дорогу назустріч чудовиську.

— Джейкобе! — закричала я.

Джейкоб підскочив, і на льоту його тіло почало тремтіти. Він кинувся вперед, пірнувши головою в повітря.

Пролунав іще один різкий тріск, і Джейкоб також вибухнув. Він вискочив із власної шкіри — чорно-білі клапті одягу кружляли у повітрі. Все трапилося так швидко, що якби я кліпнула, то проґавила б усе перевернення. За одну секунду Джейкоб пірнув головою вперед, а потім одразу перетворився на велетенського червоно-бурого вовка — такого здоровезного, що в голові не вкладалося, як така туша вмістилася в тілі Джейкоба, — готового кинутися на сіре чудовисько.

Джейкоб відкрито зустрів лобову атаку супротивника. Їхнє злісне гарчання пронеслося лісом, як відлуння урагану.

Чорні та білі клапті — залишки Джейкового одягу — вкрили землю на тому місці, де він перевернувся.

— Джейкобе! — скрикнула я знову, ступивши вперед.

— Стій де стоїш, Белло, — наказав Сем.

Через шалене гарчання, що долинало з поля бою, я заледве його розчула. Вовки рвали й кусали один одного, а їхні гострі зуби виблискували біля горла супротивника. Здається, вовк-Джейкоб перемагав — він був беззаперечно більший за свого суперника і здавався сильнішим. Він знову і знову врізався плечем у сірого вовка й тіснив його в бік лісу.

— Відвезіть її до Емілії, — гукнув Сем до хлопців, які з захопленням спостерігали за двобоєм.

Джейкобу вдалося відтіснити сірого вовка з дороги, і вони зникли в густому лісі, звідки й далі лунало їхнє гучне гарчання. Сем помчав за ними, роззуваючись по дорозі. Тільки-но він кинувся в густі дерева, його почало трусити з голови до ніг.

Гарчання й тріскотіння розчинились у повітрі. Раптом звуки взагалі вщухли, й на дорозі стало зовсім тихо.

Один із хлопців почав сміятися.

Я розвернулася й витріщилася на нього — мої очі широко розплющилися й так завмерли, я не могла навіть кліпнути.

Здається, хлопчина сміявся з мого виразу.

— Ну звісно, не щодня таке побачиш, — хихотів він. Його обличчя видалося мені знайомим — трохи худіше, ніж інші… Ембрі Колл.

— А я таке бачу, — пробурчав інший хлопчина, Джаред, — кожнісінький день.

— Ну, Пол не втрачає контролю щодня, — не погодився Ембрі, досі сміючись. — А радше два дні поспіль він втрачає над собою контроль, а на третій — ні.

Джаред зупинився, щоб підібрати з землі щось біле. Він показав це Ембрі; воно звисало з його рук довгими білими смугами.

— Подерлися на дрібненькі шматочки, — мовив Джаред. — Біллі казав, що це остання пара, яку йому вдалося дістати, — тепер Джейкоб ходитиме босий.

— А цей вижив, — сказав Ембрі, піднімаючи з землі вцілілий кросівок. — Джейкоб може скакати на одній нозі, — додав він сміючись.

Джаред почав піднімати з землі різноманітні шматочки тканини.

— Візьмеш Семові черевики, гаразд? Все інше можна не вагаючись викинути у сміття.

Ембрі забрав черевики й побіг підтюпцем у ліс — туди, де зник Сем. За якусь мить він повернувся назад із парою розірваних джинсів у руках. Джаред зібрав те, що залишилося від одягу Джейкоба та Пола, й скрутив усе це в клубок. Аж раптом він згадав про мене.

Він насторожено подивився на мене, немов оцінюючи мій стан.

— Гей, ти ж не збираєшся зомліти, чи блювати, чи викинути щось таке, еге ж? — запитав він.

— Думаю, ні, — відповіла я, задихаючись.

— Вигляд у тебе не дуже. Може, присядеш?

— Гаразд, — пробурмотіла я. Вдруге за сьогоднішній ранок я сіла й поклала голову на коліна.

— Джейк повинен був нас попередити, — дорікнув Ембрі.

— Не варто було вплутувати в це свою подружку. І чого він хотів цим домогтися?

— Ну от, випусти вовка з мішка — розкаже все, що знає, — зітхнув Ембрі. — Молодчина Джейк. Нічого не скажеш.

Я підвела голову, щоб подивитися на двох хлопців, які обговорювали це з такою легкістю.

— Ви за них узагалі не хвилюєтеся? — запитала я. Ембрі почав здивовано кліпати.

— Хвилюємося? А чому нам хвилюватися?

— Вони можуть поранити один одного! Ембрі та Джаред зареготали.

— Сподіваюся, що Пол дасть йому прочухана, — сказав Джаред. — Хай би добряче його провчив.

Я зблідла.

— Та де там! — не погодився Ембрі. — Ти бачив Джейка? Навіть Сем не може перевтілюватися так швидко, та ще й у польоті. Він угледів, що Пол починає перевертатися, і що? Півсекунди — і він уже атакує! У хлопця дар.

— Пол досвідченіший. Б’юсь об заклад на десять баксів, що він провчить Джейкоба.

— По руках. Джейкоб наділений усім від природи. У Пола нульові шанси.

Вони потиснули один одному руки, весело сміючись.

Я намагалася хоч якось змиритися з їхньою байдужістю, але жорстока картина двобою вовкулак не йшла мені з голови. Мій шлунок стискався, хоч і був порожній та болів, а голова розколювалася від хвилювання.

— Поїхали до Емілії. У неї завжди є щось смачненьке, — Ембрі подивився на мене зверху