Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Порівняно з можливими неприємностями від чудовиськ, усе це — дрібниці, — заспокоїв я й кивнув на сало. — Диви яке виходить. Страшне?

— Що це буде? — спитав Бухгалтер.

— Салогуб.

— Чудовисько?

— Так.

— І для чого воно?

— Для резерву. Я хочу мати резерв проти кремляді.

— Воно потужне?

— Дуже потужне. Зазвичай Салогуб нападає на мирних громадян, які хочуть скуштувати скоромного в піст. Більшість нападів трапляється під час пилипівки, тобто різдвяного посту, а також під час Великого посту, який закінчується на Великдень.

— Це що, релігійне якесь чудовисько? Хоч не Московський патріархат? — спитав Георгій.

— Ні, воно не релігійне й до жодного патріархату не належить. Салогуб орієнтується на почуття сорому. Жертвою чудовиська стають люди, які вирішують тримати піст, а потім лізуть у холодильник і їдять скоромне. При цьому сором відступає перед черевоугодництвом. І ось тут Салогуб атакує і з’їдає людину.

— Але за що?

— А за що людину вбиває рак? Ні за що, це просто трапляється. Чудовиська вбивають не за щось, а тому, що коряться своїй хижій природі.

Ми помовчали, дивилися на роботу Вух. Він вирізав із сала обличчя. Ні, радше пику.

— Страшний, — перелякано сказав Георгій, який стояв поруч. Так, Вуха старався і робив справжнього Салогуба, з величезною пащею, довжелезними іклами й недобрим поглядом професійного вбивці.

— Він хоч нас не замочить? — спитав Бухгалтер.

— Ні, не мусить.

— І що ти з ним будеш робити?

— Ти вибач, але я не скажу. Я довіряю і поважаю всіх вас, але не скажу.

— Добре, хай буде як ти кажеш. Менше знаєш — краще спиш, — погодився Бухгалтер.

Він узявся далі кропити сало азотом, Вуха вирізав, а Мовчун тримав зброю напоготові.

Десь за годину майстер закінчив свою роботу. Жодного разу не зупинявся, навіть на перекур, а тепер відійшов, витер піт і попросив чарку. Я йому підніс особисто, він випив, я подав йому хліб, щоб занюхав.

— Ну, приймай роботу, — сказав Вуха. — Те, що треба?

— Те, — кивнув я. — Офігіти, саме те.

Я дивився на чудовисько і відчував слабкість. А ще відчував, як хлопцям страшно. Салогуб дивився на нас із сала, набитого в дошки, визирав, шкірився іклами, здавалося, що ось-ось кинеться на нас і знищить.

— Хлопці, забрали хабарника і геть із пагорба, чекайте мене внизу! — наказав я.

— Залишуся, охороняти треба, — прохрипів Мовчун. Чутно було, як важко йому говорити.

— Я теж, — сказав Бухгалтер.

— Ідіть. Мене Салогуб краще за всіх охоронятиме. Швидко!

Вони пішли геть. Я почекав кілька хвилин, а потім почав говорити з Салогубом. Я сидів близько від його пащі й знав, що йому достатньо помітного руху, аби схопити мене й перекусити навпіл. Зазвичай від жертви залишаються лише приски крові навколо. Тільки інколи шматок кінцівки. Салогуб працює чисто й страшно. І про нього воліють не думати. Лізуть у холодильник у піст, тягнуться рукою до ковбаси чи салату «Олів’є», а потім р-р-р-раз! Жертва не встигає навіть скрикнути, а потім перелякані родичі бачать криваві плямки на підлозі чи на стінах.

— Чого тобі? — спитало чудовисько, і пишні хтиві губи ворухнулися.

— Послужи Україні, Салогубе.

— Для чого це мені?

— Бо це твій край.

— Мій край зібрався до Європи, де сала не знають і не їдять. Немає Салогуба без сала. То буду я проти себе йти? — загриміло чудовисько.

Мені заклало вуха, в очах чорніло, у голові паморочилося, серце калатало, наче божевільне. Але я тримався.

— Салогубе, якщо ми програємо, тут буде Росія. Нею правлять чеченці. Як думаєш, за скільки років сало тут заборонять зовсім? А свиней? Вони знищать тих, хто їсть сало, — і це страшніше, ніж якісь там європейські порядки. Та й без чеченців — що ті росіяни розуміють у салі? Ні вирощувати не вміють, ні солити, ні їсти. Дикуни. І вони хочуть захопити нашу землю, на якій зростає найкраще сало у світі!

Чудовисько замислилося. Потім засміялося. Від його сміху я ледь не знепритомнів. Потім зітхнуло.

— Ну добре. Я допоможу.

— Слава тобі, Салогубе!

Стало тихо. Обличчя, вирізане у салі, скам’яніло. Потім на нього сіла муха. Я завалився на спину, в пітьму.

Коли прокинувся, наді мною стояли Бухгалтер і Мовчун. Я усміхнувся.

— Усе вдалося. Салогуб за нас.

Хлопці досі тремтіли. А Георгій та Вуха не змогли піднятися на пагорб.

— Вантажте сало. Воно мусить бути з’їдене, — наказав я.

Бухгалтер «Ланосом» з’їздив у село, найняв там трактор із причепом. Ми повантажили сало й повезли його в школу-інтернат у сусіднє село. Там залишили.

— За тиждень я повернуся й спитаю в дітей, чи давали їм сало й чи давали тричі на день. Якщо ні, я пристрелю тебе, — пообіцяв переляканому директорові.

— Вони їстимуть, їстимуть! У нас усе ж для дітей! Усе!

Ми поїхали машиною голови сільради. Я відчував слабкість і голод.

— Так, зараз завеземо пана скульптора до Журб. Якщо побачите якийсь придорожній ганделик, зупиняйтеся. Треба поїсти, — сказав хлопцям.

За чверть години зупинилися біля закладу «Смакота». Зайшли в порожню залу. Замовили п’ять обідів і пляшку горілки, щоб трохи зняти напругу.

— Одразу принеси горілку, хліб і солоні огірки, — наказав я. — І ось це поріж. — Віддав шматок сала, який заначив для обіду.

Ми всілися за дерев’яний стіл, хлопець приніс горілку, закуску й чарки, я відкоркував пляшку й налив. Подивився. Всі сиділи серйозні, приголомшені.

— Ну що, ми зробили це. Слава Україні. — Сказав тихо і випив.

Заїв огірком. Хлопці желіпали мовчки. Навіть після другої чарки. Довелося замовити ще пляшку. Після неї хлопці почали усміхатися. На кухні щось гепнуло, а хлопці навіть не смикнулися. Розслабилися.

— Оу… — тихо прошепотів Мовчун. Нам несла борщ молоденька кучерява красуня у строгій сукні, з пишною хусткою на шиї. Вона неквапливо наближалася й ніжно усміхалася. Всі дивилися на неї, помічали легку ходу і щирість усмішки, а я — рух щелеп, наче вона збиралася плюнути.

Постріл. Я цілився між цих гарних, трохи банькатих очей, а поцілив вище, у високе біле чоло.

— Бля! — видихнув Мовчун. Дівчина зойкнула, поточилася, миски з борщем поїхали по таці.

— Ти що? — тихо прошепотів Бухгалтер.

— А-а-а-а! — Дівчина кинула в нас тацю. Я перекинув стіл і прикрився ним, наче щитом. Його обпалило полум’ям. Дівчина плювала вогнем.

Мовчун із Бухгалтером нашпигували її свинцем і вона впала. Стіл зайнявся, я перекинув його на підлогу і так збив вогонь. Зітхнув, утер піт.

— Що це, в біса, було? — спитав Бухгалтер.

— «Зоя космодем’янська». Ще одне терористичне чудовисько кремляді. Хотіла мене вбити. І вбила б, якби підійшла