Третій фронт - Владислав Валерійович Івченко

— Добре, зіграємо, — кивнув Аохманчук.

— Тоді я з вами? — зрадів. Насправді не зрадів, бо в тому, щоб лізти в автобус, повний чудовиськ, радісного мало. Зовсім нічого радісного. Але так треба було. Я сів, і ми покотили в бік Борисполя. Дорога була порожня, на всіх перехрестях пости ДАІ, але «партизани» на це не звертали уваги. Відпочивали після важкого матчу. Майже всім під тридцять, кілька підлітків, кілька старших. Вони справді вірили, що якщо виграють, їх відпустять. А їх розстріляли. Вони образилися вперше. А потім знесли їх меморіал, знищили про них будь-які згадки, наче знову закопали в землю. Тут хлопці образилися вдруге, невдовзі вилізли з могили, струсили з форми землю, десь узяли автобус і поїхали на матч. Так далі і їздили по всьому Радянському Союзу, кажуть, що бували в Середній Азії, і в Сибіру, і на Кавказі, навіть до країн соцтабору добиралися. Усюди грали матчі. Якщо програвали, тиснули руки суперникам і їхали геть, а якщо вигравали, вбивали всіх, хто був на стадіоні. Після кількох різанин на стадіонах Польщі, Чехословаччини та Угорщини були великі скандали, за ФК «Партизан» почали стежити й перестали випускати за кордон. З втратою власних громадян влада могла змиритися — головне, щоб усе було тихо. Про приїзди ФК «Партизан» не писали газети й не розповідало телебачення. Про «партизанів» узагалі не можна було згадувати. Табу діяло й досі. Я був першим і останнім, хто написав про ФК «Партизан» у своїй енциклопедії «Сто чудовиськ України».

Ми досить довго їхали до Борисполя, бо автобус не розганявся швидше п’ятдесяти кілометрів на годину. Гравці позасинали, я страшенно втомився, ледь тримався. Нас пропустили прямо на злітну смугу, де вже стояв великий військово-транспортний літак. Автобус заїхав усередину, я побажав щасливої дороги й вийшов. Далі перебувати з чудовиськами в мене не було сил. Літак почав вирулювати на зліт, мене підхопили Мовчун та Бухгалтер, посадили в таксі, й ми помчали до Києва. По дорозі двічі міняли машини, щоб утекти.

— Не турбувати, — попросив я, вкрутив у вуха беруші, натягнув на очі пов’язку й відчув, що страшенно, страшенно заморився.

(Більше про ФК «Партизан» можна дізнатися в книзі «Івченко об'єднує Україну» та в енциклопедії українського жаху «Сто чудовиськ України»).

Розділ 10

Салогубе, прийди!

Прокинувся я вранці сам, ніхто мене не турбував. Полежав трохи, прислухався до тіла, відчув, що ще не повністю відновився, треба було б полежати хоч до обіду, але не було на те часу. Нам треба виходити з оборони, не тільки відбивати удари кремляді, а й почати свою гру, примусити ворога відбиватися, перехопити ініціативу. Думки були правильні, але щось мене турбувало й заважало думати. Деякий час не міг зрозуміти, що саме, а потім відчув запах їжі. Яєчня, кава, грінки. Мені дуже схотілося їсти. Я підхопився, зняв з очей пов’язку, викрутив беруші. Ми винайняли двокімнатну квартиру. Я спав сам. Пройшов на кухню, біля плити побачив Бухгалтера.

— Доброго ранку, — сказав він мені.

— Доброго. А де хлопці?

— Георгій спить, він лише кілька годин тому ліг, цілу ніч сидів в інтернеті. Мовчун пішов на спортмайданчик позайматися. Підтримує форму, — пояснив Бухгалтер і поставив переді мною тарілку зі смаженими яйцями, грінками та ковбасками. Всього по три штуки. Налив чашку кави.

— Нічого собі, як у ресторані! — усміхнувся я й узявся до сніданку. Швиденько все з’їв, ковтнув кави. Бухгалтер узяв тарілку і став її мити. Я уважно спостерігав за ним, потім спитав: — До тебе ще не підкочували?

Він здивовано озирнувся.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що кремлядь не дурна. Вона зрозуміла, що в прямому бою здолати нас буде важко, й шукатиме можливість знищити мене за допомогою підступу. А для цього найкраще підходить зрадник у моєму оточенні.

— Ну, якби підкочували й змогли чимось звабити, я б про це не сказав. — Бухгалтер витер тарілку рушником. — Насправді дещо підозріле було. Написав один товариш, із яким ми воювали на Донбасі. Пропонував зустрітися. Потім іще одна знайома, з якою в мене колись був роман. Написала, що дуже хвилюється за мене, хоче побачитися.

— І що ти?

— Я не відповідаю. Перестав навіть пошту дивитися, свою звичайну скриньку. Дивлюся лише ту, куди мені пише дружина.

— Як вона?

— Ось-ось має народити.

— Гроші є? Ти кажи, якщо що.

— Гроші є.

— Її шукатимуть. Жодних контактів, навіть із найближчими людьми.

— Я знаю. І вона знає. Думаєш, до інших теж підходили?

— Впевнений. Це треба враховувати, але не треба на цьому занадто зосереджуватися.

Ми почули кроки. Прийшов Георгій, заспаний, із червоними очима.

— Фіг поспиш, коли так пахне! Мені поїсти дасте?

— Сідай. — Бухгалтер почав робити яєчню.

— Чого так довго не спав? — спитав я.

— Слідкував, що там у Харкові, плюс далі вів інформаційну війну.

— І що там у Харкові?

— Пане Владюшо, але ж ви й так упевнені, що там усе добре!

— Упевнений. Але цікаво знати подробиці.

— Заздрю вашому спокою! Подробиці такі: ФК «Партизан» долетів до Харкова. При посадці літак підбили, але він зміг дотягнути до злітної смуги, там упав і загорівся. До нього помчали пожежні машини. З вогню виїхав автобус і покотив до «спартачів». Ті були вже на північних околицях міста, на Білгородському шосе. Їх кілька разів намагалися зупинити, але вони трощили військові загони. У Харкові почалася часткова евакуація. А тут автобус. По ньому почали стріляти диверсійні групи росіян, яких багато зайшло до міста. Розстрілювали з гранатометів упритул, але автобус їхав далі, наче суперброньований. Можу показати відео!

— Не треба, продовжуй.

— У районі фізико-технічного інституту автобус зупинився, «партизани» вийшли. «Спартачі» вже чекали. До речі, вони чомусь були в формі з написом СРСР.

— Постімперська відрижка, нічого дивного. І що далі?

— Далі почали грати гігантським м’ячем, від удару якого тремтіла земля. Спочатку «спартачі» дуже активно притисли й забили три голи поспіль. Але потім «партизани» трохи оговталися й почали контратакувати. Забили два голи, далі «спартачі» ще один, далі наші ще два, потім по голу, під кінець наші трохи підсіли, і «спартачі» могли вигравати, мали моменти, але забити так і не змогли. В результаті пенальті, і там вже воротар «партизанів» продемонстрував дива, взявши три удари. Наші виграли й почали мочити «спартачів». Рвали навпіл і жерли. Перебили їх, узялися за глядачів — російських військових, які стежили за «спартачами». Багатьох знищили, інші втекли. Їх гнали